ребуває в опозиції до культурної спільноти, що є автохтонною на даній території.
Фундаментальними рисами маргінальної культури є її неукоріненість, нон-фінітність (принципова незавершеність) та схильність до деконструкцїі. Маргінальна культура може бути результатом міграції – як одиничної, так і постійної; лише в другому випадку можна говорити про маргінальну культуру в строгому сенсі слова; у цьому випадку вона протистоїть автохтонній культурі за самим способом буття. Проте маргінальна культура може мати своєю протилежністю і офіційну культуру, виступаючи у формі контркультури (культура хіппі, панків тощо).
Мова може йти також про маргінальну культуру в царині філософії (маргіналізм), що означає передусім ірраціоналістичні тенденції, які мають деконструктивний та десакралізуючий характер і постулюють примат локального над універсальним. У цьому плані постмодернізм у філософії значною мірою є феноменом філософської маргінальної культури.
Н. Хамітов
КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ – поняття філософської антропології, філософії культури та етики, що окреслює норми й принципи продуктивного спілкування та їх реалізацію в бутті особистості чи суспільства.
Кожна національна культура має свою специфічну культуру спілкування, проте культура спілкування має й універсальну ознаку – толерантність, яка стає вельми актуальною у полюральному світі на початку XXI століття.
Зовнішнім виявом культури спілкування є етикет, що являє собою зовнішню толерантність – сукупність правил взаємовідносин між людьми в стандартних, буденних та святкових ситуаціях, які дають можливість комфортного спілкування, організують та спрощують стосунки між людьми. Внутрішнім виявом культури спілкування є світоглядна толерантність, яка означає здатність до неупередженого сприйняття цінностей та архетипів Іншого, спрямованість на діалог та взаємну актуалізацію.
Важливою умовою реалізації культури спілкування особистості є наявність елементарних знань у галузі психології (типи темпераменту, характеру тощо).
Н. Хамітов
КУЛЬТУРНА ЕПОХА – див. епоха в культурі.
Л
ЛОГОТЕРАПІЯ – метод подолання екзистенціальних криз і корекції аномалій становлення особистості через знаходження смислу життя. Був створений В. Франклом. Згідно логотерапії, прагнення до пошуку смислу життя – вроджена мотивація людини; її придушення породжує особливий стан "екзистенціального вакууму".
Проблема відповідальності – фундаментальна для логотерапії, адже, знайшовши смисл, людина несе відповідальність за його здійснення. Ця відповідальність актуалізується тим, що у кожного свій унікальний сенс життя, який не може реалізувати хто-небудь інший; при цьому від реалізації індивідуального смислу залежить доля всього людства. За будь-яких обставин життя людина може зайняти стосовно них осмислену позицію і знайти внутрішню свободу.
Принципи логотерапії розвиваються в теорії і практиці афоризмотерапії.
С. Крилова
ЛЮБОВ – екзистенціал людського буття, який окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності в з'єднанні з іншою особистістю та світом. Саме в любові найбільшою мірою проявляється принципова відкритість буття людини, що знаменує вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне буття. В українській мові є декілька слів, які означають любов. Це – кохання, любощі, милість, любов. Цікавим є той факт, що при їх вживанні виникає певна ієрархія. Наприклад, часовий прояв любові називають закоханістю, коханням, милістю, а любов як вічне почуття-цілісність, виражається саме словом "любов". У багатьох культурах любов пов'язується з безсмертям. Так, наприклад, романськими мовами в слові "любов" (французьке amur, іспанське amar, італійське amor) безпосередньо проголошується безсмертя.
Виходячи з того, що еротична любов найчастіше пов'язується у більшості мов та культур з любов'ю як такою, прояви любові можна класифікувати, виходячи саме з її еротичної іпостасі. Це: 1) любов до себе; 2) еротична любов; 3) надеротична любов.
Любов до себе дає можливість кожній людині пережити, що окрім тілесності вона має ще духовне та душевне начала, які у поєднанні складають особистість. Справжня любов до себе – це зростання та накопичення знань і почуттів, самозміна, яка дає змогу не тільки брати, а й віддавати. Зустріч двох розвинутих особистостей, що вже вийшли за межі лише любові до себе та прагнуть більшого, означає еротичну любов. Головним в еротичній любові є те, що дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а підсилює неповторність та унікальність кожного з них. Еротична любов є щось більш відкрите та універсальне, ніж любов до себе, однак вона може виникнути лише на основі любові до себе. Людина, що не полюбила себе, не здатна до такого особистісного напруження, як любов до Іншого. У вищих своїх проявах еротична любов виступає як любов-цілісність. Така цілісність стає дійсністю не просто як статеве тілесне поєднання, а як співтворчість чоловіка та жінки. Третім – і найбільш універсальним – проявом любові є надеротична любов. Ця любов виходить за межі егоїзму люблячої пари, відкриває цілісності двох безодню навколишнього світу. Така любов вбирає у себе всі попередні вияви любові і може трансцендувати людину та людство в нову якість.
У давньогрецькій культурі даний вимір любові отримав назву "агапе". Надеротична любов складає екзистенціальний фундамент "любові до ближнього", позбавляючи останню невротичних та інфантильних деформацій.
С. Крилова
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 19. Приємного читання.
