Розділ «Передмова»

— Мабуть, у помешканні Мартіна. Там є невеличкий кабінет.

Командир наказав у мікрофон:

— Ідіть до будинку Ґрінвалда, що в секторі п’ять. Обшукайте його кабінет, чи немає там листа від Мандрівника. Це — першочергове завдання. — Вимкнувши радіо, він підступив до місіс Вілкінс. — Може, ти ще щось знаєш?

— Я не є прихильницею Мандрівників чи Арлекінів. Я не підтримую нікого. Я просто хочу бачити своїх дітей.

— Звичайно ж. Я тебе пречудово розумію, — сказав командир тихим заспокійливим голосом. — І тому відсилаю тебе до них.

Із цими словами він підняв пістолет і вистрілив у жінку. Тіло місіс Вілкінс глухо гупнулось об підлогу. Командир глянув на мертву жінку так, наче вона була не більше, аніж купою сміття, засунув пістолет у кобуру й вийшов з кімнати.

Еліс здалося, що час зупинився, а потім знову рушив, але якось конвульсивно, мов сіпаючись. Здається, проминула вічність, поки вона розчинила двері та пройшла через кімнату для музичення. Утім, коли Еліс потрапила в коридор, час понісся надто стрімко, і вона встигла запам’ятати дуже обмаль: бетонні стіни, двері, що ніби манили до себе, а ще — чоловіка в окулярах із металевою оправою, що стояв у протилежному кінці коридору. Він націлив на неї пістолет і щось закричав.

Еліс кинулася в інший бік, рвучко розчахнула двері й вискочила в рятівну пітьму ночі. І досі падав сніг, але темрява оточила її як чарівне накривало-невидимка. Коли Еліс вийшла з ялівцевих заростів і попрямувала до свого будинку, її обличчя та голі руки аж пекло від холоду. Усередині й досі горіло світло, і це мало бути доброю ознакою. Проходячи під аркою, вона доторкнулася до райського дерева, яке Антоніо вигравіював на їхніх воротах.

Вхідні двері були незамкнені. Увійшовши всередину, Еліс побачила тарілки з вечерею, що й досі стояли на столі.

— Агов! — тихенько покликала вона. Проте ніхто не відповів. Намагаючись рухатися якомога безгучніше, Еліс оглянула кухню, а потім увійшла до вітальні. Куди ж їй тепер податися? І куди сховалися дорослі?

Дівчинка завмерла та прислухалася: чи не чути голосів або чогось іншого, що підкаже їй, як чинити. Тихо гудів обігрівач, а за вікном вітер жбурляв у шибки жмені сніжинок. Вона ступила крок уперед і раптом почула слабкий звук, наче десь капала вода. Звук почувся знову — трохи гучніше. Еліс обійшла диван і побачила калюжу крові. Цієї миті з горішнього поверху злетіла червона краплина й упала на підлогу.

Еліс рушила вперед, повільно підіймаючись сходами на мансарду. Туди вели лише чотирнадцять сходинок, але їй здалося, що то була найтриваліша подорож у її житті. Сходинка. Іще одна. Їй кортіло спинитись, але ноги самі несли її вперед.

— Мамо, будь ласка, — шепотіла Еліс, наче випрошуючи для себе щось дуже особливе. — Будь ласка...

І тут вона побачила перед собою материн труп.

Цієї миті з грюкотом розчинилися вхідні двері Скрутившись калачиком, Еліс сховалася в тінь за кілька дюймів від ліжка. До будинку ввійшов якийсь чоловік, гучно промовляючи в мікрофон.

— Так, сер. Я знову в секторі дев’ять...

Почулося хлюпання, й Еліс, обережно визирнувши з мансарди, побачила, як чоловік у маскувальному костюмі поливає меблі якоюсь прозорою рідиною. Повітря наповнилося різким запахом бензину.

— Тут дітей немає — тільки уражені об’єкти. Раймонд перехопив двох людей, що бігли до лісу, але то були дорослі. Так, сер. Їхні тіла ми занесли всередину.

Чоловік кинув порожню каністру на підлогу, повернувся до дверей і чиркнув сірником. Якусь мить він тримав його перед своїм обличчям, і Еліс устигла помітити на ньому — ні, не жорстокість чи ненависть! — звичайнісінький послух. Чоловік кинув сірник на підлогу, і бензин миттєво спалахнув. Із задоволеним виглядом убивця вийшов з будинку й зачинив за собою двері.

Кімнату швидко заповнив чорний дим, а Еліс, похитуючись і намагаючись не впасти, непевними кроками зійшла вниз. Із північного боку будинку, на висоті приблизно шести футів було невелике вікно. Підсунувши материн стіл до стіни, вона клацнула клямкою, вилізла через вікно надвір і впала в сніг.