Розділ 14

іставшись центральної частини мікрорайону в Іст-Тремонті, Майя повернула на Пуритан-авеню. Просто потойбіч вулиці розміщувалася її теперішня схованка — Бронкська молитовня Святої церкви Айзека Т. Джоунза, Віккі Фрезер поговорила з місцевим священиком, і той погодився дати притулок утікачам, поки вони не розроблять нового плану.

Майя вважала за краще покинути Нью-Йорк, але мікрорайон Іст-Тремонт у Бронксі був набагато безпечнішим за Мангеттен. Він являв собою непоказну й трохи занедбану частину міста, де мешкав робочий люд і не було великих супермаркетів, а банківські відділення були в невеликій кількості. Камери стеження там теж існували, але їх можна було легко уникнути. Урядові камери містилися в парках та школах, а приватні — в забігайлівках та крамницях, де продавали спиртне; їх було замасковано й націлено на прилавок.

Минуло вже три дні, як їм з Еліс удалося втекти з підземелля станції «Центральна». Може, вдень їм зустрілася б обслуга, однак, на щастя, тільки-но настав ранок і в тунелях було холодно, темно та порожньо. Засуви й замки на дверях були стандартними й відмикалися легко, бо Майя мала невеличкий комплект відмичок і динамометричних ключів. Єдиний її додатковий інструмент — генератор випадкових чисел — висів у неї на шиї на мотузочці. На перехрестях вона натискала на кнопку й обирала напрям відповідно до числа, що висвічувалось на екрані.

Спочатку вони пройшли під вулицями околиці центру, а потім рушили тунелем, що вів до західного Мангеттену. Коли Майя та Еліс вигулькнули з підземки, вже почався новий день. Відтоді як вони полишили горище, Еліс нічого не їла й зовсім не спала, але все одно не відставала від Майї і не скиглила. Зупинивши таксиста-нелегала, Майя наказала йому відвезти їх до Томпкінс-Сквер-парку.

Підходячи до дошки оголошень біля меморіалу загиблим дітям, вона побачила, що на них ніхто не чекає. Неприємне відчуття — щось, схоже на страх, — пронизало Майю. Невже Ґабріел загинув? Чи потрапив до лабетів Табула? Проте, ставши навколішки, вона прочитала: Ґ. ДО ЛОНДОНА. Вона знала, що Ґабріел хотів потрапити до Лондона, щоб знайти свого батька, але наразі його від’їзд скидався на зраду. Таки мав рацію Майїн батько: Арлекінові не слід дозволяти собі відчувати приязнь до Мандрівника.

Вийшовши з парку, Майя побачила, що Еліс стоїть біля таксівки, енергійно махаючи їй рукою. Спочатку Майя відчула роздратування через такий вияв непослуху, але це почуття відразу ж зникло, коли вона побачила ще одне таксі, в якому під’їхали Голліс та Віккі. Вони спитали про Ґабріела, а потім розповіли, як загубили його і як, нарешті, вибралися з підземки й улаштувалися в позамережний готель в іспанському Гарлемі. Ніхто з них не розповів, що трапилось у готелі, але Майя відчула, що вояк і незаймана дівчина нарешті покохалися. Від ніяковості, що її Віккі відчувала раніше за присутності Голліса, тепер і слід прохолов. Коли в Чайна-тауні вона торкалася Голліса, це був скороминущий, схвильовано-трепетний порух, але зараз вона тримала його під руку так, наче цим хотіла підтвердити виниклий між ними невидимий душевний зв’язок.

Бронкською молитовнею Святої церкви пишномовно називалися дві скромні орендовані кімнати над рестораном «Щасливе курча». Перетнувши вулицю, Майя пильно глянула крізь запітніле скло й побачила двох знудьгованих кухарів, що стояли біля столу з паровим підігрівом. Зайшовши сюди вчора повечеряти, вона виявила, що замовлене нею м’ясо було не просто приготоване з напівфабрикату — його спочатку заморозили, потім відтопили, безжально відгепали кухонними молотками й просмажили так, що їсти його було просто неможливо через тверду кірку.

За кілька футів від цього ресторану розташовувалися двері, які вели до молитовні. Майя відімкнула їх і піднялася сходами. Над входом до молитовні в рамочці висів портрет Пророка — Айзека Джоунза. Вийнявши другий ключ, Майя ввійшла всередину. У головній частині цієї довгастої кімнати з дерев’яними лавами були кафедра проповідника та невисокий поміст для церковних музик. Одразу ж за кафедрою виднілися вікна, що виходили на вулицю.

Голліс, приставивши кілька лав до стіни, заскрипів п’ятами по натертій до блиску підлозі: то він виконував свої «вправи» — набір граційних рухів, що містили в собі основні елементи бойового мистецтва. Тим часом Віккі сиділа неподалік на лаві, тримаючи в руках «Вибрані послання Айзека Т. Джоунза» в шкіряній палітурці. Вона вдавала, що читає книжку, але насправді ж зачудовано спостерігала, як Голліс гамселить повітря кулаками та ногами.

— Ну як? — спитала Віккі. — Ти знайшла інтернет-кафе?

— Так, знайшла — в кафе-морозиво під назвою «Смакота» на Артур-авеню. У них там є чотири комп’ютери й доступ до Інтернету.

— Ти змогла зв’язатися з Липою? — поцікавився Голліс.

Майя озирнулася.

— А де Еліс Чен?

— У дитячій кімнаті.

— Чим вона займається?

— Не знаю. Десь годину тому я зробила їй бутерброд із солодким горіховим маслом, — відказала Віккі.

Служба в молитовні зазвичай тривала більшу частину недільного ранку, тому одне з бічних приміщень було обладнане під кімнату для дітей — із килимом та іграшками. Майя підійшла до дверей і зазирнула у віконце. Еліс накрила стіл хоругвою, оточила його всіма меблями, що були в кімнаті, а сама, вочевидь, сховалася під столом, у центрі цього імпровізованого фортечного укріплення. Мабуть, дівчинка сподівалася, що коли Табула ввірвуться до церкви, їм буде непросто її знайти.

— Бачу, вона зайнята своїми справами.