Розділ 17

тискаючи в руці небезпечну бритву, Джаґґер зобразив на своєму обличчі несамовиту лють і рубонув повітря біля голови Ґабріела.

— Джек-Різун повернувся до Лондона й прагне крові!

На шезлонгу біля переносного електрообігрівача сидів Себастіан. Відірвавши погляд від Дантового «Пекла» в м’якій обкладинці, він невдоволено набурмосився.

— Годі дуріти, Джаґґере. Закінчуй роботу.

— Та вже закінчую. Схоже, що це буде мій найкращий витвір. Наквацювавши кінчики пальців кремом для гоління, Джаґґер намастив ним шкіру біля вух Ґабріела та збрив йому бакенбарди. Завершивши цю операцію, він витер залишки крему рукавом своєї сорочки й задоволено вишкірився.

— Ось так, друже. Тепер ти як нова копійка.

Ґабріел підвівся з ослінця та підійшов до старого дзеркала, яке висіло на стіні біля дверей. Тріщина на його поверхні розділила зубчастою лінією тіло Ґабріела, але все одно було добре видно, що Джаґґер підстриг його дуже коротко, по-військовому. Звісно, така зміна зовнішності не дотягувала до Майїних спеціальних контактних лінз та покриття для пальців, але це було краще, ніж нічого.

— А хіба Роналд уже не мав повернутися? — спитав Ґабріел. Джаґґер витягнув свій мобільний і перевірив час.

— Сьогодні його черга готувати вечерю, тож він наразі купує харчі. Допоможеш йому куховарити?

— Мабуть, ні. Особливо після того, як я вчора спалив соус для спагеті. Просто я попросив його дещо для мене дізнатися.

— Гадаю, він упорається. Роналд — мастак виконувати прості завдання.

— Просто неймовірно! Цей Данте знову зомлів! — Себастіан з огидою кинув книжку на підлогу. — Либонь, Вергілій був би кращим Вільним Рисаком у Пеклі.

Ґабріел вийшов з кімнати, яка в кращі часи була вітальнею, і піднявся вузькими дерев’яними сходами до своєї кімнати. Її стелю вкрив витіюватим візерунком іній, а подих відразу перетворювався на хмаринку конденсату. Упродовж останніх десяти днів він мешкав із Джаґґером, Себастіаном та Роналдом у халупі-ґуральні на правому березі Темзи. Триповерхова занедбана споруда колись була фермерським будинком посеред виноградників та городів, що постачали свою продукцію до Лондона.

Одну річ про англійців вісімнадцятого століття Ґабріел засвоїв чітко: вони були явно меншими на зріст, аніж теперішні мешканці Лондона. Коли він підіймався нагору й проходив крізь одвірок на мансарду, йому доводилося низько нахиляти голову. Сама ж кімната була маленькою, низенькою, з оштукатуреними стінами. Меблів у ній майже не було. Коли Ґабріел підходив до невеличкого круглого віконця, щоб визирнути надвір, дошки підлоги жалісно рипіли.

Ліжко Ґабріела являло собою конструкцію, що складалася з матраца, покладеного на чотири піддони з товстої фанери. Піддони поцупили з товарної пристані. Свою одіж він кидав у картонний ящик. Єдиною прикрасою в кімнаті була взята в рамку світлина якоїсь молодички з Нової Зеландії, котру, судячи з напису, звали Труді, тобто Гертруда. На молодиці був пояс для інструментів; вона тримала в руках кувалду й нахабно-самовпевнено посміхалася в об’єктив. Років зо двадцять тому Труді й маленька армія скватерів оселилися в покинутих будинках довкола Боннінґтон-сквер. Минув час, і влада району Ламбет офіційно зареєструвала більшу частину цих будівель. Але ґуральня з фото усміхненої Труді так і лишилася вільною, незареєстрованою та занепалою.

Коли Джаґґер і його команда наздогнали Ґабріела після його перемоги на Смітфілдських перегонах, вони відразу ж запропонували йому харчі, свою дружбу — і нове ім’я.

— Як тобі це вдалося? — поцікавився Джаґґер, коли вони йшли на південь, до річки.

— Мені випала нагода спуститися стічною рурою, і я цим скористався.

— А тобі раніше доводилося таке робити? — не вгамовувався Джаґґер. — Бо ж для цього трюку конче потрібно мати неабияку впевненість у собі та самовладання.