Розділ 19

лизько десятої ранку Майя та її супутники проїхали місто Лімерик. Ґабріел повільно спрямував автівку через торгову зону, намагаючись не порушити правил дорожнього руху. Проте щойно вони опинились у сільській місцевості, його обережність умить зникла, і він натиснув на акселератор. Їхнє маленьке блакитне авто прудко помчало дворядною дорогою, що вела до західного узбережжя й острова Скелліґ Колумба.

За інших обставин Майя сіла б на передньому сидінні поруч із Ґабріелом, аби пильнувати дорогу й бути насторожі. Але вона не хотіла, щоб Ґабріел бачив її обличчя й мав змогу тлумачити ті мінливі емоції, що відбивалися на ньому. Під час Майїної нетривалої спроби пожити нормальним життям у Лондоні жінки з її офісу часто скаржилися, що їхні чоловіки майже ніколи не могли правильно розібратися в їхніх мінливих настроях. Та наразі Майя мала справу з чоловіком, який дійсно міг розібратися в її настроях, а вона, знаючи про його здібності, цього не бажала.

Тому під час подорожі по Ірландії на передньому сидінні була Віккі. Еліс із Майєю вмостилися ззаду; їх розділяла сумка з крекерами та пляшками води. Ця сумка являла собою доконечний бар’єр. Відтоді як вони прибули до Ірландії, Еліс почала тулитися до Майї. Якось вона простягла руку й торкнулася метального ножа, що його Майя носила під светром. Це було так довірливо-сердечно, так несподівано й відверто, що Майя знітилась і воліла відтоді триматися на відстані.

Липа орендував авто через кредитну картку однієї зі своїх фіктивних фірм, зареєстрованих у Люксембурзі. Він придбав недорогий цифровий фотоапарат і пластикові туристичні пакети з написом ТУРФІРМА «МОНАРХ» — МИ ПОКАЖЕМО ВАМ СВІТ. Усі ці предмети були бутафорією, яка мала перетворити їхній гурт на туристів, але Віккі й справді сподобалось орудувати фотоапаратом. Вона вряди-годи опускала скло, робила знімки й приказувала:

— Голлісу це неодмінно сподобалося б.

Заправивши машину в маленькому містечку Адаре неподалік від Лімерика, вони полишили зелені пагорби та ферми й рушили вузенькою дорогою, що вела через гори. Безлісий краєвид нагадав Майї верховини Шотландії; вони проминали то нагромадження валунів, то чагарники й верескові зарості, то несподівану купку пурпурових рододендронів біля кювету.

За перевалом удалині показався Атлантичний океан. «Він там, — прошепотів Ґабріел. — Я знаю, він — там». Ніхто не наважився йому заперечити.

Майя охороняла Ґабріела вже кілька днів, але вони уникали відвертої розмови. Її дуже здивувала коротка стрижка, якою Ґабріел обзавівся в Лондоні. Вона надавала йому мужнього, навіть суворого, вигляду, і Майї здалося, що Ґабріелові вдалося посилити свої здібності Мандрівника. З того моменту, як Ґабріел побачив фото монастиря в Тайберні, він став ніби одержимий і всіляко наполягав на тому, щоб вони вирушили до острова Скелліґ Колумба негайно. Липа ледве зміг приховати своє роздратування. Француз несхвально поглядав на Майю, наче вона була матір’ю, що виростила неслухняного сина.

Коли ж вони почали збиратися до Ірландії, Ґабріел висунув іще одну вимогу. Останні два тижні він прожив з Вільними Рисаками на південному березі Темзи й хотів попрощатися зі своїми новими друзями.

— Майя може сходити зі мною, але ти не ходи, — сказав він Липі. — У тебе такий вигляд, наче ти когось збираєшся вбити.

— І вб’ю — якщо треба буде, — відповів французький Арлекін. Але все ж таки лишився в мікроавтобусі, коли вони доїхали до Боннінґтон-сквер.

Старий будинок увесь пропах смаженим беконом і картопляним пюре. У передпокої вечеряли троє молодиків і сувора на вигляд дівчина-підліток з короткою стрижкою. Ґабріел представив Майю, і вона чемно кивнула Джаґґеру, Себастіанові, Роналду та Бурульці. Він сказав їм, що Майя — його подруга і що вони сьогодні їдуть з Лондона.

— У тебе все гаразд? — спитався Джаґґер. — Може, чимось допомогти?

— Хтось може прийти й розпитувати про мене. Скажіть їм, що ми з подругою поїхали на південь Франції.

—  Будь спокійний. Так і зробимо. Пам’ятай, що тут ти завжди зустрінеш друзів.

Узявши свої речі в картонній коробці, Ґабріел пішов слідом за Майєю до мікроавтобуса. Два дні вони провели на явочній квартирі біля Стратфорда, а Липа тим часом намагався накопати дані про Скелліґ Колумба. Інформації в Інтернеті було обмаль. Колись на цьому острові існував монастир, заснований у шостому столітті святим на ім’я Колумба. Цей ірландський святий, відомий також під іменем Кольмсіль, або Колум Кіле, був апостолом, що навернув у християнство язичницькі племена в Шотландії. На початку дев’ятнадцятого століття зруйнований монастир відбудував орден черниць, що називали себе клариссинками. Регулярного поромного сполучення з островом не було, і черниці несхвально ставилися до візитів чужаків.

Проїхавши через гори, вони спустилися на прибережну дорогу, прокладену між океаном та вапняковим стрімчаком. Поволі краєвид розширився й узвишшя змінилися на болота. Віддалік працювали торфорізки, продукуючи брикети зі спресованої трави, що виросла ще за льодовикового періоду.

Скрізь виднілися невеличкі озера та рівчаки, а дорога бігла вздовж звивистої річечки, що впадала в невелику затоку. З північного берега затоки вивищувалися пологі пагорби, але Ґабріел звернув авто до невеличкого рибальського містечка Портмеджі з пристанню та невисоким хвилерізом. Потойбіч дороги стояло півтора десятка будиночків, які нагадали Майї дитячий малюнок людського обличчя: волосся з сірого шиферу, два верхні віконця — очі, червоні двері — ніс, а два нижні вікна з білими ящичками були як чиясь білозуба посмішка. Вони зупинились у місцевому барі, і бармен сказав їм, що єдиною людиною, яка навідується на Скелліґ Колумба, є чоловік на ім’я Томас Фоулі. Капітан Фоулі зрідка відповідав на телефонні дзвінки, але вечорами зазвичай бував удома. Віккі стала домовлятися про кімнати, тимчасом як Ґабріел з Майєю рушили пішки по дорозі. Після зустрічі в Лондоні вони вперше залишилися наодинці. Це вийшло якось цілком природно, і Майя раптом пригадала їхню першу зустріч у Лос-Анджелесі. Тоді вони почувалися дуже ніяково й не знали, як мусять поводитися Мандрівник та Арлекін.

На околиці села вони надибали грубо намальований знак: КАПІТАН Т. ФОУЛІ — МОРСЬКІ ПРОГУЛЯНКИ. Пройшовши багнистою під’їзною алейкою, шукачі опинилися перед побіленим будиночком, і Майя постукала у двері.