Розділ 30

а годину до посадки в аеропорті Гітроу Голліс зайшов до туалету в літаку й заледве перевдягнувся у вкрай тісній кабінці. Повертаючись назад у синій сорочці та штанах, він боявся, що на нього звернуть увагу, але пасажири, очманілі від тривалого перельоту, нічого, здається, не помітили. Своє старе вбрання Голліс запхав у пластиковий пакет, що його збирався залишити в літаку. Усе потрібне для того, щоб його приїзд до Англії лишився непоміченим, він ніс у паперовому пакеті під пахвою.

Кілька днів тому, коли він іще був у Нью-Йорку, Голліс отримав електронне повідомлення від Липи, де йшлося, що своє завдання він виконав і вже час приїхати до Англії. Арлекін-француз не зміг знайти торговельного судна, щоб нелегально переправити Голліса до Європи. Цілком можливо, Табула ввела його біометрику до банку даних, що розсилав інформацію митникам по всьому світу. Тому після прибуття Голліса до аеропорту Гітроу могла спрацювати система безпеки і його б заарештували. Липа розповів йому, як обдурити Велику машину й непомітно прибути до Англії, але цей трюк потребував певних хитрощів і ретельного виконання під час реєстрації на терміналі.

Літак компанії «Американські авіалінії» прибув до Гітроу вчасно, і люди довкола Голліса почали вмикати свої стільникові телефони. Представники служби охорони уважно стежили за пасажирами, коли ті, пройшовши летовищем, повсідалися в транзитні автобуси й поїхали до четвертого термінала.

Оскільки Голліс не був транзитним пасажиром, він сів до іншого автобуса й поїхав через увесь величезний аеропорт на паспортний контроль до термінала номер один. Спочатку він на кілька хвилин забіг до туалету, а вийшовши, змішався з пасажирами різних рейсів. До нього почала доходити вся геніальна простота плану, запропонованого Липою. Його більше не оточували люди, які знали, що він тільки-но прибув з Нью-Йорка. Пасажири довкола нього були зморені, інертні, вони бажали якомога швидше покінчити з формальностями й поїхати з аеропорту.

Голліс сів на інший транзитний автобус, який ішов до термінала номер один. Коли автобус наповнився людьми, він витяг з паперового пакета жовтогарячий захисний жилет. У синій сорочці, штанах та захисній жилетці він виглядав точнісінько як службовець аеропорту. На його шиї теліпався мотузочок з фальшивою карткою-посвідченням особи, але насправді в ній не було особливої потреби. Замордовані працівники аеропорту класифікували пасажирів лише за зовнішніми ознаками й відповідно до цих ознак намагалися якнайшвидше визначити приналежність кожного з них.

Коли автобус під’їхав до термінала номер один, інші пасажири вийшли й поспішили до дверей з електроприводом. Голліс натомість став на вузеньку доріжку в зоні завантаження й удав, ніби розмовляє по мобільному телефону. Потім кивнув знудженому охоронцеві, що сидів усередині приміщення за столиком, повернувся та пішов геть. Він гадав, що ось-ось завиють сирени, і прибіжать поліціянти, вимахуючи пістолетами, але ніхто його не зупинив. Складну охоронну систему аеропорту пошили в дурні за допомогою восьмидоларової рефлекторної жилетки, купленої в Брукліні у велосипедній крамниці.

За двадцять хвилин Голліс уже їхав у розвізному фургоні з Вінстоном Абосою, молодим товстуном-нігерійцем із заспокійливим голосом і приємними манерами. Голліс увесь час витріщався у вікно. Йому доводилось бувати в Мексиці та країнах Латинської Америки, але до Європи він приїхав уперше. На британських дорогах було надзвичайно багато поворотів, перехресть і пішохідних переходів. Майже за кожним двоповерховим будинком із червоної цегли виднівся садок. І повсюди були камери стеження, скеровані на номери проїжджих авт.

Цей новий ландшафт нагадав Голлісові одне місце з Горобцевої книги «Шлях Меча». Японський Арлекін писав, що воїн має велику перевагу, якщо добре знає місце, де відбудеться бій. Коли ж йому несподівано доводиться битися на новій території, то це буде приблизно те саме, що прокинутись уранці в незнайомій кімнаті.

— А Віккі Фрезер ти часом не бачив? — спитав Голліс.

— Бачив. — Вінстон їхав обережно, обома руками тримаючись за кермо. — Я зустрічався з усіма вашими друзями.

— Вони зараз в Англії? З електронної пошти я так і не зрозумів, вони в Англії чи ні.

— Міс Фрезер, міс Майя та маленька дівчинка — в Ірландії. Містер Ґабріел... — Вінстон завагався. — Містер Ґабріел — у Лондоні.

— А що сталося? Чому вони не разом?

— Я просто роблю свою справу, пане. Містер Липа й Мадам добре мені платять, і тому я намагаюся без зайвих запитань виконувати їхні доручення.

— Стривай, а хто така Мадам?

Обличчя Вінстона стало суворим і непроникним.

— Я нічого не знаю, сер. На всі ваші запитання відповість містер Липа.

Вінстон зупинив фургон біля каналу Реґентс і повів Голліса манівцями до людних пасажів і внутрішніх двориків Кемден-маркету. Йдучи заплутаним маршрутом, щоб уникнути камер, вони добралися до входу в катакомби під насипом. Немолода англійка з пофарбованим у рожевий колір волоссям сиділа біля таблички, що рекламувала її послуги ворожки на картах таро. Вінстон зупинився й поклав на її складаний столик десятифунтову купюру. Коли вона простягла руку, щоб узяти гроші, Голліс побачив на її зап’ястку невеличкий радіопристрій. Ця жінка була першою лінією оборони проти небажаних гостей.

Голліс пройшов слідом за Вінстоном уздовж тунелю й завернув у крамницю, заповнену барабанами й африканськими статуетками. За транспарантом, що висів на стіні, ховалися двері до потаємної квартири.