Розділ 42

айя пливла в такому непроникному мороці, що навіть не бачила свого тіла. Здавалося, воно зникло. Час минав, але вона не знала, котра година, і тому не могла визначити, скільки триває її політ — кілька хвилин чи років. Вона існувала лише як іскорка свідомості, як низка думок, об’єднана її бажанням знайти Ґабріела.

Майя розтулила рота, і він одразу ж наповнився водою. Її оточувала вода, і жінка не мала уявлення, де вона є і як їй вибратися на поверхню. Спочатку вона відчайдушно замотиляла руками й ногами, але потім опанувала себе й подолала жах. Усе її тіло волало, прагнучи кисню, і Майя розслабилась, даючи змогу тому повітрю, що ще залишалося в її легенях, виштовхнути її нагору. Пересвідчившись, що вона рухається вгору, Майя щосили відштовхнулася ногами та спливла на поверхню на гребені хвилі.

Глибоко вдихнувши, Арлекін перевернулася на спину й глипнула на жовтувато-сіре небо. Навколо була чорна вода з кавалками брудно-білої піни. Від неї смерділо акумуляторною кислотою, і незабаром Майїна шкіра та очі почали свербіти й боліти. Майя опинилася в річці, і течія відносила її вбік. Вона змінила положення й, підскочивши на вершечок хвилі, побачила берег. Удалині виднілися якісь споруди, а серед них — цятки жовтогарячого світла, схожого на полум’я.

Майя заплющила очі й попливла до берега. Футляр з мечем висів у неї на шиї, злегка погойдуючись. Коли вона зупинилася, щоб поправити лямку футляра, то побачила, що попри всі її зусилля берег від неї лише віддалився. Течія була в цьому місці надто сильною та крутила її, наче покинутий човен.

Глянувши в напрямку течії, Майя уздріла далекі обриси зруйнованого містка. Замість плисти проти течії, вона, злегка скеровуючи свій рух, дочекалася, поки її приб’є до однієї з кам’яних опор. Тримаючись за шорстку сіру поверхню, Майя трохи перепочила, а потім підпливла до другої аркової опори. Тут течія була набагато слабшою, і незабаром Майя вже простувала мілководдям до берега.

«Тут не можна залишатися, — подумала вона. — Мене видно як на долоні». Видершись на берег річки, Майя опинилася посеред невеликого гаю із засохлими деревами. Опале листя легенько шерхотіло під її черевиками. Деякі дерева попадали, а інші стояли, спершись одне на одне, як люди, що пережили страшну катастрофу.

Відійшовши метрів на сто від річки, Майя присіла та спробувала оцінити навколишню обстановку. Цей темний гай не був сновидінням чи плодом її фантазії. Простягши руку, вона могла помацати перед собою сухі стебла трави. Вона відчувала запах гару й чула далекий гуркіт. Тіло її відчувало небезпеку, ба більше — воно відчувало, що довкола панує лють і нестримне бажання руйнувати й убивати.

Майя підвелась і обережно рушила крізь зарості дерев. Вийшовши на гравійну стежину, вона дісталася нею до білої мармурової лави коло водограю, заповненого опалим листям. У мертвому гаю ці предмети виглядали такими недоречними, наче хтось навмисне розташував їх тут, щоб познущатися з того, хто на них натрапить. Водограй нагадав Майї про затишний європейський парк, де літні люди сидять на лавицях, читаючи газети, а няньки прогулюються з дитячими візочками.

Згодом стежина привела її до червоної цегляної будівлі з розбитими вікнами й розтрощеними дверима. Майя витягла меч і приготувалася до бою. Проникнувши всередину, вона пройшла крізь порожні кімнати й визирнула у вікно. На дорозі, що вела повз занедбаний парк, показалися четверо чоловіків. Вони мали на собі черевики або розпаровані туфлі та всілякі лахи. Усі вони були озброєні саморобним знаряддям: ножами, палицями та списами.

Коли чоловіки досягли дальнього кінця парку, показався ще один гурт. Майя очікувала, що вони почнуть битись, але чоловіки з обох груп привітались і пішли в одному напрямку — геть від річки. Майя вирішила йти слідом за ними. Вона рушила не по дорозі, а крізь руїни, час від часу зупиняючись і визираючи з вікна. Темрява приховувала її рух, і вона трималася подалі від газових факелів, що палали з розломів у рурах. Більшість цих факелів були маленькими й немов попльовували вогнем, але було декілька, схожих на хиткі вогняні стовпи. Від них на стінах осідала сажа й повсюдно розносився сморід горілої гуми.

Майя трохи заблукала в напівзруйнованому офісному будинку. Коли ж вона, нарешті, вибралась на алею, то побачила натовп чоловіків, що юрмився на вулиці біля одного з факелів. Сподіваючись, що ніхто її не помітить, Арлекін кинулася через вулицю до багатоквартирної будівлі, по бетонних коридорах якої струменіла масляниста вода. Майя піднялася сходами на третій поверх і визирнула в пролом у стіні.

На подвір’ї підковоподібного будинку зібралося близько двохсот озброєних чоловіків. На фасаді будинку було викарбувано імена: ПЛАТОН, АРИСТОТЕЛЬ, ГАЛІЛЕЙ, ДАНТЕ, ШЕКСПІР. Спочатку Майя подумала, що це колишня школа, однак було важко повірити, що в цьому місті колись жили діти. Блондин з довгим волоссям, зібраним у косу, та чорношкірий чоловік у лабораторному халаті стояли на стільцях під поспіхом збитою шибеницею. Їхні руки були зв’язані за спинами, а мотузки обкручені навколо шиї. Біля двох полонених юрмився натовп, хтось глузував з них, а хтось штрикав їх ножем. Раптом почулась команда, і зі школи, маршируючи, вийшов окремий загін. Його очолював чоловік у синьому костюмі. Прямо за ним охоронець штовхав інвалідний візок із прив’язаним до нього молодим чоловіком. То був Ґабріел. Нарешті вона знайшла Мандрівника.

Чоловік у синьому костюмі видерся на дах покинутого авта. Одну руку він тримав у кишені, а другою невпинно жестикулював, підкреслюючи кожне своє слово й кожну фразу.

— Будучи комісаром патрулів, я керував вами й захищав ваші свободи. Під моєю орудою ми вистежували та знищували тарганів, котрі вчиняли пожежі й цупили нашу їжу. Коли наш район буде вільним від цих паразитів, ми вирушимо до інших районів і незабаром заволодіємо всім Островом.

Натовп вибухнув радісними криками, і кілька чоловіків войовничо підняли вгору свою зброю. Майя пильно придивлялася до Ґабріела, намагаючись зрозуміти, притомний він чи ні. Від його носа до підборіддя запеклася цівка крові. Очі його були заплющені.

— Як ви вже знаєте, ми спіймали прибульця з іншого світу. За допомогою жорстких допитів я розширив своє знання про те положення, в якому ми опинилися. Моя мета полягає в тому, щоб ми всі разом змогли вибратися з Острова. На жаль, на заваді моїм планам намагаються стати шпигуни та зрадники. Ці двоє полонених створили таємний альянс із прибульцем. Вони зрадили вас і намагались окремо від інших забезпечити свою втечу звідси. Хіба ми можемо таке допустити? Хіба можемо дозволити їм утекти, а самим залишитися невільниками в цьому місті?

— Ні! — заволав натовп.

— Як комісар патрулів, я засудив оцих двох зрадників до...

— Смертної кари!