Розділ 6

айя пішла на північ від алей Чайна-тауну до широких авеню околиць Мангеттену. Це була видима частина міста, де Велика машина вже утверджувала своє панування. Але Майя знала про існування складного й заплутаного світу під поверхнею тротуару, про лабіринт ліній метро, залізничних колій, напівзабутих проходів та комунікаційних тунелів з електричними кабелями. Половина Нью-Йорка була схована від людських очей, закопана глибоко в скелясту породу, на якій тримались і багатоповерхівки іспанського Гарлему, і склобетонні вежі на Парк-авеню. А ще існував — теж прихований — паралельний світ людей: групи всіляких єретиків та щирих вірян, нелегальних іммігрантів з фальшивими посвідками та респектабельних громадян з подвійним життям.

За годину Майя стояла на мармурових східцях, що вели до Центру Лінкольна. Театрально-концертні споруди облямовували периметр великої площі з підсвіченим водограєм посередині. Більшість вистав іще не розпочалась, але музики в чорних костюмах з інструментами у футлярах поспішали по східцях і перетинали площу, кваплячись до різних концертних зал. Майя переклала гроші в кишеню із застібкою-зіпом у внутрішній частині піджака й озирнулася. Неподалік чітко виднілися дві спостережні камери, але вони були спрямовані в натовп біля водограю.

До паркувального майданчика під’їхала таксівка. Аронов сидів іззаду. За помахом його руки Майя спустилася східцями й сіла поруч.

— Доброго вечора, міс Стренд. Дуже приємно бачити вас знову.

— Пістолет має працювати безвідмовно, інакше я його не куплю.

— Ну звичайно ж. — Аронов сказав адресу, і водій, молодик з коротким волоссям, що стояло сторч, вивів авто задки на проїжджу частину. Проїхавши кілька кварталів, вони опинилися на Дев’ятій авеню й вирушили в південному напрямку.

— Ви гроші взяли? — спитав Аронов.

— Не більше, ніж ми домовилися.

— Ви дуже недовірлива особа, міс Стренд. Мабуть, мені слід найняти вас помічником.

Коли вони перетнули Сорок другу вулицю, Аронов дістав кулькову ручку й записник у шкіряній палітурці, наче збирався робити якісь нотатки. Потім почав розповідати про свій улюблений нічний клуб у Стейтен-айленді, де працювала стриптизерка, котра колись належала до трупи Московського балету. Це була безглузда балаканина, схожа на ту, до якої вдається продавець авто, щоб згайнувати час, поки він іде з вами через стоянку. Майї стало цікаво, чи не є керамічний пістолет фальшивкою й чи не збирається Аронов просто поцупити її гроші. А може, вона даремно хвилюється? «Він же знає, що я маю при собі револьвер, бо сам мені його продав», — подумала Майя.

Водій звернув праворуч на Тридцять восьму авеню й поїхав за дороговказами до Лінкольнівського тунелю. Була година-пік, і потоки авт сходилися на в’їзді до тунелю, а потім розділялися на окремі ряди. Три нарізні дворядні тунелі під річкою вели до Нью-Джерсі. Хоча машин було багато, вони мчали зі швидкістю дев’яносто миль на годину. Дивлячись у вікно, Майя спостерігала за силовим кабелем, який то опускався, то підіймався по білій кахляній стіні тунелю.

Вона рвучко обвернулася, коли росіянин раптом завовтузився біля неї на сидінні. Він клацнув авторучкою, і на її кінчику з’явилася голка. Усе трапилося за якусь мить, але Майя чітко та ясно запам’ятала кожну деталь. Ухопивши Аронова за кисть, вона, замість протидіяти удару, спрямувала всю його силу вниз, а потім різко рвонула руку нападника вліво.

Голка вп’ялася Аронову в ногу. Він заверещав від болю, і тепер уже Майя щосили вдарила його в обличчя, другою рукою й далі утримуючи голку в нозі. Росіянин почав хапати ротом повітря наче потопаючий, а потім обмяк і важко прихилився до дверей авта. Майя торкнулася його шиї — ще живий. Хай би яка хімічна речовина наповнювала хитромудру ручку, то був лише якийсь транквілізатор. Засунувши руку в зовнішню кишеню плаща Аронова, вона видобула звідти керамічний пістолет і поклала його у свою сумочку.

Переднє сидіння від заднього відокремлювала прозора плексигласова перегородка, і Майя побачила, що водій щось каже в мікрофон. Дверцята по обидва боки виявилися замкненими. Вона спробувала опустити бокові вікна, але їх теж було заблоковано. Озирнувшись назад, Майя побачила чорний джип одразу за їхнім автом. Спереду сиділи двоє, і найманець у пасажирському кріслі теж щось казав у мікрофон.

Майя витягла револьвер і постукала стволом по плексигласовій перегородці.

— Відімкни двері! Мерщій! — вигукнула вона.

Водій побачив зброю, проте не виконав наказу. У Майїному мозку зберігався осередок спокою та врівноваженості — як кружальце, окреслене крейдою на асфальті, і вона намагалась утриматися в його межах. Скорше за все, перегородка між сидіннями куленепробивна. Можна розбити бокове вікно, але вибратися через такий вузький отвір буде нелегко. Тому вона вирішила, що найбезпечніше покинути авто крізь замкнені двері.

Майя застромила револьвер за пояс, витягла свій метальний ніж і просунула його кінчик між віконною рамою й декоративною пластиковою панеллю. Панель відійшла, та лише на якихось пів-дюйма. Тому Майя дістала свій меч і встромила його в утворений отвір. Натиснувши обидва леза вниз, вона нарешті зламала пластикову панель, за якою виявилася внутрішній сталевий щит. Він був досить грубим і міг витримувати постріли зі стрілецької зброї, але кронштейни, на яких він кріпився, виглядали слабкими.

Ставши навколішки на підлогу, Майя наставила револьвер на один із кронштейнів і вистрелила. Постріл був таким гучним, що в неї аж у вухах задзвеніло. Не чекаючи, поки в голові вщухне гул пострілу, вона відігнула сталевий щит — і побачила за ним клямку, сталевий прут і приводний механізм автоматичного замка. Далі вже було нескладно. Устромивши лезо в точку з’єднання прута й приводного механізму, Майя підважила ножем, замок клацнув — і відімкнувся.