Розділ 16

ласником торговельного судна «Принц Вільгельм Сванський» була група китайських інвесторів, котрі мешкали в Канаді, навчали своїх дітей у школах Великої Британії, а гроші тримали у швейцарських банках. Екіпаж судна походив із Суринаму, проте капітан і два його помічники були голландцями, котрі раніше набули досвіду в торговому флоті Нідерландів.

Протягом усієї подорожі з Америки до Англії ні Майя, ні Віккі так і не дізналися, що ж за вантаж перевозили в запечатаних морських контейнерах у трюмі. Обидві жінки їли з капітаном та помічниками на камбузі, й одного разу, за вечерею, Віккі дала волю своїй цікавості.

— А який вантаж наразі перевозить ваше судно? — спитала вона капітана Вандерґау. — Може, це щось небезпечне?

Відклавши виделку, капітан Вандерґау, кремезний мовчазний бородань зі світлою бородою, чемно посміхнувся.

— А-а-а-а, вантаж! — і поринув у глибокі роздуми, наче вперше почув таке запитання.

Перший помічник, чоловік молодшого віку з навощеними вусами, сидів із протилежного боку столу.

— Ми веземо капусту, — знайшовся він.

— Точно. Саме так, — відповів капітан Вандерґау. — Ми веземо капусту білокачанну, червонокачанну, консервовану та мариновану. «Принц Вільгельм Оранський» постачає капусту зголоднілій світовій спільноті.

Стояла провесна з її сильними вітрами та надокучливою мжичкою. Судно, пофарбоване в сіро-металевий колір, майже зливалося з так само сіро-металевим небом. Темно-зелені хвилі ритмічно гупали об ніс корабля нескінченною серією маленьких вибухів. Було нудно, і тому Майя подумки раз у раз поверталася до Ґабріела. Якраз тепер Липа теж перебував у Лондоні. Він шукав Мандрівника, а вона нічим не могла йому допомогти. Після кількох безсонних ночей Майя знайшла дві банки з-під фарби, наповнені застиглим цементом, і стала виконувати з ними вправи, від яких боліли м’язи, а тіло вкривалося потом.

Віккі ж більшу частину свого часу проводила на камбузі, попиваючи чай та роблячи записи в щоденнику. Інколи на її обличчі з’являвся мрійливо-закоханий вираз, і Майя здогадувалася, що Віккі думає про Голліса. Арлекінові кортіло прочитати їй батькову лекцію про кохання, яке робить людину слабкою та вразливою, та вона знала, що Віккі все одно їй не повірить. Бо здавалося, що кохання, навпаки, робить цю молоду жінку сильнішою та впевненішою в собі.

Щойно Еліс збагнула, що їй нічого не загрожує, вона почала ледь це цілий день мандрувати по кораблю: то мовчки стояла на капітанському містку, то з’являлася в машинному відділенні. Більшість членів екіпажу мали сім’ї і тому ставились до дівчинки надзвичайно по-доброму. Вони майстрували їй іграшки й готували смачні страви.

На світанку восьмого дня їхній корабель обминув протиповеневу перемичку на Темзі й став підійматися вгору по річці. Майя стояла на носі, дивлячись на мерехтливе світло ліхтарів далеких містечок. Вона не мала відчуття, що повертається додому (бо домівки в неї не було), проте все одно — вона нарешті повернулась до Англії.

Зірвався вітер і загримів линвами, прикріпленими до рятувальних шлюпок; рипучими голосами закричали чайки, ширяючи над сердитими хвилями. Капітан Вандерґау знервовано ходив по палубі, стискаючи в руці телефон супутникового зв’язку. Вочевидь, було вкрай важливо, щоб його вантаж прибув на певну домовлену пристань у східному Лондоні, де його мав прийняти митник на ім’я Чарлі. Вандерґау лаявся англійською, голландською та ще однією мовою, якої Майя не змогла розпізнати, однак Чарлі не відповідав на капітанові дзвінки.

— Проблема не в самій корупції, — пояснив Майї капітан, — а в тому, що британські корупціонери — ліниві, невмілі та некваліфіковані. — Нарешті йому вдалося поговорити з подругою Чарлі та прояснити ситуацію. — О чотирнадцятій. Так, зрозуміло.

Вандерґау дав команду машинному відділенню, і спарені гвинти закрутились у зворотному напрямку. Спустившись у каюту, Майя відчула легке тремтіння сталевих перегородок і ритмічне важке гепання — наче десь у глибині трюму калатало гігантське серце.

Близько першої дня у двері їхньої каюти постукав перший помічник. Він сказав їм збирати пожитки й виходити на камбуз для отримання вказівок. Майя, Віккі та Еліс сиділи за вузьким столом, слухаючи, як дзеленчать чашки й тарілки на спеціальних дерев’яних стелажах. Корабель почав розворот, маневруючи в напрямку до пристані.

— І що тепер? — спитала Віккі.

— Після митної перевірки ми зійдемо на берег і зустрінемося з Липою.

— А як же бути з камерами стеження? Нам треба маскуватися?