Розділ 32

оли Голліс робив собі каву в потаємній квартирі, з Вінстонової крамниці ввійшов Липа із супутниковим телефоном у руці.

— Я щойно розмовляв з Благословенною Матір’ю. Вона — на Скелліґ Колумба.

— Гадаю, вона не дуже зраділа, дізнавшись, що Майя поїхала.

— Наша розмова була дуже стислою. Я доповів їй, що ви прибули, і вона наказала вам приїхати на острів.

— Вона хоче, щоб я охороняв тіло Метью Корріґана?

— Логічний висновок, — кивнув Липа.

— А як щодо Віккі?

— Мадам нічого не сказала мені про мадемуазель Фрезер. Голліс налив французові-Арлекіну чашку кави й поставив її на кухонний стіл.

— Скажіть, чим можна доїхати до Ірландії, а там мені знадобиться човен, щоб дістатися монастиря.

— Мадам сказала, що ви потрібні їй на острові негайно. Тому... тому я розв’язав цю проблему в нетрадиційний спосіб.

Голліс швидко виявив, що «нетрадиційний спосіб» означав оренду приватного гелікоптера. За дві години Вінстон Абоса привіз його на Вайт-Волтгем — маленьке летовище з ґрунтовою злітною смугою неподалік Мейденгеда в Беркширі. Голліса, в якого був пакет з готівкою, зустрів на стоянці пілот, чоловік років шістдесяти з гаком. Деякі риси його зовнішності — коротка стрижка та пряма хода — свідчили про те, що він був військовим-відставником.

— Ви — той клієнт, якого треба доправити до Ірландії?

— Так. Я...

— Мені не треба знати, хто ви, але треба побачити гроші.

У Голліса склалося таке враження, що цей пілот доставив би і грабіжників до банку, якби вони йому щедро заплатили. Через десять хвилин вони вже злетіли й узяли курс на захід. Пілот увесь час мовчав, за винятком кількох лайливий зауважень щодо диспетчерів повітряного руху. Свій характер він виявив лише тоді, коли, пролетівши над низкою пагорбів, різко спікірував у зелену долину з полями, розмежованими кам’яними стінами. «Можете називати мене Ричардом», — сказав він у цей момент, проте жодного разу не спитав у Голліса про його ім’я.

Прискорювані східним вітром, вони перетнули Ірландське море й сіли заправитися в маленькому аеропорті біля Дубліна. Коли вони пролітали над сільською місцевістю, Голліс бачив унизу скирти, маленькі скупчення будинків і вузькі дороги, які, здавалося, ніколи не йшли по прямій. Проминувши західне узбережжя Ірландії, Ричард зняв свої сонцезахисні окуляри і став поглядати на аеронавігаційний прилад на панелі. Знизившись, він пропустив зграю пеліканів, що летіла кудись ключем. Унизу здіймалися, пінячись, хвилі.

Нарешті попереду з’явилися дві зубчасті вершини острова Скелліґ Колумба. Ричард покружляв над островом, аж поки не побачив унизу біле полотнище на палі. Зависнувши на хвилину над цим саморобним знаком, він посадив гелікоптер на маленький рівний клаптик скелястого ґрунту. Коли стих шум лопатей, Голліс почув, як свистить вітер у тріщині вентиляційного сопла.

— На цьому острові мешкають кілька черниць, — сказав Голліс. — Гадаю, вони б радо почастували вас чашкою чаю.

— Мені дали вказівку залишатись у гелікоптері, — відповів Ричард. — І ще й доплатили за те, щоб я цієї вказівки дотримувався.