Розділ 26

офія Бріґґс розповідала Ґабріелові, що кожна жива істота має в собі вічну незнищенну енергію, що зветься Світлом. Коли люди помирають, їхнє Світло знову стає частиною енергії, яка пронизує всесвіт. Але тільки Мандрівники здатні посилати своє Світло до різних царств, а потім повертати його до тілесної оболонки.

Софія пояснила, що шість різних царств є паралельними світами, розділеними бар’єрами з води, землі, вогню та повітря. Коли Ґабріел уперше зміг перейти, він знайшов різні проходи через кожен бар’єр. І тепер, залишивши своє тіло в спальні на ринку Кемден, він поринув крізь простір, наповнений непроглядною темрявою. Ґабріел подумав про свого батька — і нестримне бажання знайти цю єдину людину понесло його в безвість із дедалі більшою швидкістю.

Відчуття польоту зникло; під руками він відчув мокру багнюку та гравій. Розплющивши очі, Ґабріел побачив, що лежить на спині за кілька футів від великої річки.

Він хутко підвівся й роззирнувся, з’ясовуючи, чи не загрожує йому небезпека. Ґабріел опинився на багнистому схилі, всіяному розбитими автомобілями й іржавими кавалками різних механізмів. Угорі, на березі річки, вивищувалися почорнілі руїни якихось споруд. Було незрозуміло, чи то день, чи ніч, бо небо вкривали жовтувато-сірі хмари, крізь які час рід часу пробивало попелясто-сиве тло. Ґабріелові вже доводилося бачити такі хмари в Лос-Анджелесі, коли дим з пожежі в навколишніх чагарниках змішувався зі смогом і застував сонце. За півмилі вгору по річці виднівся розтрощений місток. Він скидався на будову, яку висадили в повітря або ж розбомбили з літака. Залишилися тільки цегляні опори у воді та дві красиві арки, з яких стирчала покручена арматура й залишки перекриття.

Ґабріел зробив кілька обережних кроків до води, намагаючись пригадати, що Голліс сказав у Нью-Йорку Назові, їхньому проводирю по підземці. Голліс та Віккі завжди цитували послання Айзека Джоунза, але Ґабріел не звертав на це особливої уваги. Здається, ішлося про хибний шлях, що приведе до чорної річки.

«Що ж, виявляється, пророк дійсно мав рацію, коли говорив про існування цього місця», — подумав Ґабріел. Ця річка й справді була чорна, як нафта, за винятком брудно-жовтої піни на її поверхні. Від неї йшов різкий, ядучий запах — наче в річку вилили хімікалії. Нахилившись, Ґабріел зачерпнув долонею води, але відразу ж огидою виплеснув її, бо вона обпекла йому шкіру.

Ґабріел знов озирнувся, намагаючись іще раз пересвідчитися, що він у безпеці. На мить він навіть пошкодував, що не взяв із собою меч-талісман, котрий подарував йому батько і який тепер забрала Майя. «Тобі не потрібна зброя, — подумав він. — Ти прийшов сюди не для того, щоб когось убити». Треба просто бути обережним і рухатись обачливо. Може, йому вдасться знайти батька, коли він шукатиме вихід назад, до свого світу.

Ґабріел майже не сумнівався, що досягнув Першого царства. В інших культурах воно було відоме під назвою Потойбіччя, Гадес, Шеол, тобто — пекло. У школі вивчали грецький міф про Орфея та Евридику, але фактично то була розповідь про подорож невідомого Мандрівника до пекла. Тут у жодному разі не можна їсти ніякої їжі — хай навіть її пропонує всемогутній правитель. А коли, нарешті, вихід знайдено, ніколи не слід озиратись.

У сповіді, яку переклав Ґабріелів батько, ірландський святий описував пекло як місто, заселене людьми. Жителі пекла розповідали Колумбі про інші міста, знані з чуток або видимі вдалині. Ґабріел знав, що тут його можуть убити чи взяти в полон. Він вирішив триматися близько до річки, але відійти від розбитого мосту. Якщо він добереться до бар’єра чи уздрить щось небезпечне, то повернеться до того місця, звідки вирушив.

Схил був крутим і слизьким; минуло кілька хвилин, перш аніж Ґабріел зумів дістатися зруйнованої будівлі. Звідти линуло мерехтливе світло, і Мандрівникові здалося, що всередині й досі жевріє вогонь. Він обережно зазирнув у будинок крізь вікно. Замість пожежі Ґабріел побачив жовтогарячий вогонь, що палахкотів з подоби розбитої газогінної рури. Ця кімната колись була кухнею, але тепер плита й раковина вкрилися шаром кіптяви, а з меблів тут був лише одноногий дерев’яний стіл. Раптом зовсім поруч зашаркотіли чиїсь кроки. Не встиг Ґабріел відреагувати, як хтось ухопив його ззаду й приставив до горла ніж.

— Віддай мені свою їжу, — прошепотів чоловічий голос. У ньому чулися тремтливі, непевні нотки, наче власник голосу й сам не вірив своїм словам. — Віддай мені всю їжу, інакше помреш.

— Гаразд, — відповів Ґабріел і хотів був обернутись.

— Ані руш! Не дивися на мене!

— А я й не намагаюся глянути на тебе, — сказав Ґабріел. — Моя їжа біля мосту, у схованці.

— Нікому не можна нічого від мене ховати, — мовив голос уже дещо впевненіше. — Веди мене до своєї їжі. Мерщій.

З ножем біля горла, Ґабріел почав потроху відступати від будівлі. Коли вони вийшли на берег, він зробив кілька кроків униз схилом, щоб опинитися нижче від нападника.

Ґабріел несподівано вхопив незнайомця за кисть, рвонув її вниз і крутнув праворуч. Нападник заверещав від болю, випустив ніж і покотився вниз. Ґабріел підібрав ніж. Це саморобне знаряддя було змайстроване зі стального бруска, загостреного каменем.

Під ногами Ґабріела борсався худющий чоловік із брудним масним волоссям та чорною бородою. На ньому були розірвані на клапті штани й потерта твідова куртка. Кістлявими пальцями лівої руки він погладжував зелену краватку, наче цей неймовірно жахливий предмет одягу якось міг урятувати йому життя.

— Вибачте, будь ласка, — сказав худий, хапаючи ротом повітря. — Мені не слід було цього робити. — Він склав свої тонкі хирляві руки на грудях і втягнув голову в плечі. — Таргани такого не роблять. Таргани не мусять поводитись як вовки.