Розділ «Передмова»

Коли Еліс перевіряла кабелі з’єднання, двері скрипнули, і до кімнати ввійшов Браян Гейтс — п’ятнадцятирічний юнак із темними карими очима та світлим волоссям до пліч. Гелен і Меліса вважали Браяна привабливим, проте Еліс не любила про таке говорити. Вони з Браяном товаришували як любителі музики; він грав на трубі та працював зі вчителями з Лондона й Нового Орлеана.

— Привіт, Віолончелістко. Не знав, що в тебе сьогодні заняття.

— У мене дійсно зараз мав бути урок, але зламався комп’ютер.

— Ти нічого не чіпала?

— Звісно ні. Я просто підключилася до Інтернету та з’єдналася з міс Гарвік. Ще кілька секунд тому все було гаразд.

— Не турбуйся. Я все владнаю. У мене самого за сорок хвилин урок з новим учителем із Лондона. Він грає в ансамблі «Джазове плем’я».

Браян поклав футляр із трубою та стягнув із себе куртку з капюшоном.

— Як тобі ведеться з навчанням, Віолончелістко? Чув, як ти вправлялася в четвер. Класно виходило.

— Треба й мені вигадати тобі прізвисько, — сказала Еліс. — «Браяніссіма» тобі подобається?

Браян посміхнувся, сідаючи за комп’ютер.

— «Іссіма» — це закінчення жіночого роду. Придумай щось інше.

Одягаючи пальто, Еліс вирішила залишити віолончель у комунальному центрі й податися додому. Двері з кімнати для музичення вели до невеличкої комірчини. Обійшовши гончарний круг, дівчинка прихилила віолончель до стіни в кутку за двома мішками з гончарною глиною — щоб її ніхто не помітив. І саме цієї миті вона почула в кімнаті для музичення чоловічий голос.

Повернувшись до прочинених дверей, Еліс зазирнула в шпарину — і їй аж дух забило від переляку: в сусідній кімнаті вона побачила величезного бороданя, який наставив на Браяна гвинтівку. На чужинцеві був зелено-брунатний маскувальний костюм, схожий на ті, що вона бачила на мисливцях, коли їхала до Сан-Лукаса. Щоки здорованя вкривав темно-зелений маскувальний крем, а гумова лямка кріпила до голови спеціальні окуляри. Вони були зсунуті на лоб і віддалено нагадували Еліс ріг на голові химерної потвори.

— Як тебе звати? — запитав Браяна незнайомець монотонним, позбавленим емоцій голосом.

Браян промовчав. Він повільно підвівся й відштовхнув стілець убік.

— Я поставив тобі запитання, хлопче.

— Мене звуть Браян Гейтс.

— У цьому приміщенні є хто-небудь, окрім тебе?

— Ні. Тільки я.

— А що ти тут робиш?