Розділ 13

езцільно потинявшись кілька годин, Ґабріел забрів до Інтернет-кафе на Гудж-стрит біля Лондонського університету. У кафе порядкували кілька люб’язних корейців, що знали англійською лише пару слів. Узявши картку оплати, Ґабріел пройшов уздовж ряду комп’ютерів. Деякі відвідувачі дивилися порнографію, інші — купляли дешеві авіаквитки. Білявий підліток, котрий сидів неподалік, грав в інтернет-гру, де герой ховався в будинку й убивав кожного чужинця, який з’являвся сам-один.

Ґабріел сів за комп’ютер і спробував увійти в різні чати, намагаючись знайти Липу, французького Арлекіна, котрий колись вислав їм гроші до Нью-Йорка. Після двогодинних невдач йому таки вдалося залишити повідомлення на веб-сайті колекціонерів стародавніх мечів. Ґ. в Лондоні Потребує грошей. Заплативши корейцям за свій комп’ютерний час, решту дня Ґабріел провів у читальній залі Лондонського університету. Коли о сьомій вечора бібліотека зачинилася, він, повернувшись до інтернет-кафе, виявив, що на його повідомлення так ніхто й не відповів. Вийшовши на вулицю, Ґабріел помітив, що стало дуже зимно, і його подих перетворювався на білу пару. Повз нього промайнула зграйка студентів. Вони сміялися та про щось весело гомоніли. У кишені в хлопця лишилося тільки десять фунтів.

Ночувати надворі було надто холодно, до того ж усюди були камери стеження. Проходячи повз яскраво освітлені крамниці на Тоттенхем-Корт-роуд, Ґабріел пригадав, як Майя розповідала йому про одне місце у Вест-Смітфілді, де влада страчувала єретиків, бунтівників та Арлекінів. Одного разу, описуючи цей район, вона вжила слово з лексикону її батька — Blutacker. Спершу це німецьке слово означало цвинтар поблизу Єрусалима, куплений за срібники, якими розплатилися з Юдою, але потім воно набуло більш загального значення — проклятого місця, де проливалася кров. І якщо з його допомогою Арлекіни справді налагоджували контакти між собою, то там мала бути якась дошка оголошень чи просто підказка про те, куди можна звертатися по допомогу.

Ґабріел вирушив до східного Лондона, розпитуючи дорогу в людей, котрі майже всі були чомусь або напідпитку, або несповна розуму. Один чоловік, який ледве тримався на ногах, у відповідь на запитання став завзято розмахувати руками, наче відганяючи від себе мух. Нарешті Ґабріел, проминувши шпиталь Св. Варфоломія, вийшов до Гілтспур-стрит і побачив два меморіальні знаки буквально за кілька футів один від одного. Перший було встановлено на честь шотландського бунтівника Вільяма Воллеса, а трохи далі розміщувалася меморіальна дошка — на тому місці англійська королівська влада спалювала католиків. «Ага, ось воно — Blutacker», — подумав Ґабріел. Повернувшись спиною до цих меморіальних дошок, він підійшов до невеликої норманської церкви Св. Варфоломія. За століття мури церкви вкрилися подряпинами й кіптявою, а цегляний підхід був брудний і нечищений. Пройшовши під аркою, Ґабріел опинився на кладовищі. Просто перед ним виднілися масивні дерев’яні двері на залізних петлях. Двері вели до церкви. Унизу на дверях було щось написано, і, підійшовши ближче, хлопець побачив напис, зроблений чорним фломастером:

 НАДІЯ МАНДРІВНИКА.

Невже ця церква є притулком? Ґабріел постукав у двері, потім загрюкав кулаком, однак ніхто не вийшов. Може, хтось і справді чекав на мандрівника, але чим він міг зарадити? Ґабріел був змерзлий, втомлений і сам волів би дістати хоч якусь допомогу. Коли він стояв на цвинтарі, у нього виникло сильне бажання вивільнитися зі свого тіла й покинути цей світ назавжди. Майкл мав рацію: битва скінчилася. Табула перемогли.

Раптом Ґабріел пригадав, як Майя користувалися тими дошками оголошень, які вона організувала в Нью-Йорку. Її написи скидалися на звичайнісінькі графіті, проте кожна літера й кожен натиск ручки мали в собі якусь інформацію. Присівши перед дверима й пильніше придивившись, він помітив, що слово НАДІЯ було підкреслене. Може, це сталося випадково, проте лінія закінчувалася невеличким гострячком, що робило її схожою на стрілу.

Вийшовши назад через арку, Ґабріел побачив, що ця стріла — якщо це справді була стріла — вказувала на Смітфілдський ринок. Здоровань у білому фартуху м’ясника якраз проходив мимо, несучи великий пакет із пивними бляшанками.

— Даруйте, — звернувся до нього Ґабріел. — А де тут місце, яке зветься... Надія?

М’ясник не розсміявся й не обізвав його йолопом. Кивнувши головою на ринок, він відповів:

— Он там, приятелю. Іди вулицею. Тут недалеко.

Перетнувши Лонґ-лейн, Ґабріел підійшов до м’ясного ринку Смітфілд. Сотні років цей район уважався одним з найнебезпечніших у Лондоні. Серед величезної юрми людей тут завжди нишпорили злодюжки, жебраки та повії; по вулицях час від часу гнали батогами на бійню гурти корів та биків. По канавах текла ще тепла кров, від якої в холодне зимове повітря здіймалася легенька біла пара. Над бійнею кружляли зграї круків; вони шугали вниз і влаштовували бійки через м’ясні відходи.

Ті часи пішли в непам’ять, і тепер центральну площу обрамляли ресторани та книгарні. Але вночі, коли всі розходилися по домівках, злий дух колишнього Смітфілду повертався. Це було похмуре, зловісне місце, призначене для вбивств.

Над площею між Лонґ-лейн та Чартерхаус-стрит бовваніла двоповерхова споруда, до якої приїздили покупці м’яса з усього Лондона. Цей велетенський ринок був кілька кварталів завдовжки; чотири вулиці перетинали його на секції. По всьому периметру будівлю оперізував сучасний плексигласовий навіс, котрий захищав від дощу водіїв, що завантажували м’ясо в авта, але ця будівля однаково лишалася хоча й модернізованим, але уособленням вікторіанської солідності та самовпевненості. Стіни ринку було споруджено у формі кам’яних арок, простір між якими заповнювала вироблена в Лондоні цегла. На кожному з виїздів були масивні залізні ворота, пофарбовані в пурпуровий і зелений кольори.

Шукаючи напис, Ґабріел обійшов ринок раз, потім удруге. Шукати «надію» в такому місці виглядало просто безглуздям. Чому ж чоловік у фартуху сказав йому йти прямо по вулиці? Утомившись, Ґабріел присів на кам’яну лаву в невеликому сквері напроти ринку. Піднісши руки до рота, він похукав на них, щоб зігріти, а потім роззирнувся довкола. Він перебував якраз на перехресті Каукрос-стрит і Сент-Джонс-стрит. Єдиним і досі відчиненим закладом був бар з дерев’яним фасадом за кільканадцять футів від нього.

Прочитавши назву цього бару, Ґабріел розсміявся — вперше за кілька днів. Надія. Цей бар називався «Надія». Підвівшись із лави, він пішов на яскраве світло, що линуло з конічних вікон, і придивився до вивіски, котра теліпалася над входом. Невмілою рукою на ній було намальовано двох моряків з потонулого корабля, які трималися за рятувальний пліт у буремному морі. Вдалині виднівся вітрильник, і моряки відчайдушно розмахували руками. Друга, менша вивіска сповіщала, що ресторан під назвою «Котлета» розташовано нагорі, однак годину тому він зачинився.

Ґабріел зайшов усередину, в глибині душі сподіваючись на чудо. Ти розв’язав загадку, Ґабріеле. Ласкаво просимо додому! Натомість він побачив хазяїна, що лінькувато чухав потилицю біля стійки, а похмура офіціантка витирала цю стійку брудною ганчіркою. Спереду були невеличкі чорні столики, позаду — лави. На верхній полиці, поруч із чотирма запиленими пляшками шампанського стояла скляна шафка з опудалами фазанів.

Відвідувачів було лише троє: підстаркувате подружжя, яке про щось пошепки сперечалося, та охлялий дідуган, що сидів, утупившись у свій порожній келих. На частину своїх грошей Ґабріел купив пінту пива й заховався в дальній куток бару з м’якими лавицями та потемнілими дерев’яними панелями. Алкоголь усотався в його порожній шлунок і притлумив відчуття голоду. Ґабріел заплющив очі. «Лише на хвилину, — подумав він. — Не більше». Але втома навалилася на нього, і він заснув.

Його тіло відчуло зміну. Годину тому приміщення було холодним і статичним. Натомість тепер воно повнилось енергією. Прокидаючись, Ґабріел почув сміх і голоси; двері рипіли, то розчиняючись, то зачиняючись, і до нього долинув холодний протяг.