Розділ 28

овки дочекалися, поки Ґабріел зістрибне з парапету, а потім схопили його. Вони заламали йому руки за спину й скрутили їх уривком дроту, а очі зав’язали якоюсь ганчіркою. Коли Мандрівник був уже не в змозі захищатися, один з вовків ударив його в шию. Ґабріел упав на вкритий руберойдом дах і скрутився калачиком, а вовки почали бити його ногами по спині та животу. Він хапав ротом повітря — засліплений люттю вовк уперіщив його по спині палицею, і хвиля нестерпного болю пронизала все тіло. Потім Ґабріел почув наказ: «Відведіть його до школи!» Чиїсь руки підняли його, поставили на ноги й потягли вниз до мармурових сходів. На вулиці він похитувався й увесь час шпортався через якісь уламки, намагаючись запам’ятати, куди його ведуть. Ось поворот ліворуч, а ось — праворуч. Нарешті його провели сходами до кімнати з рівною кахлевою підлогою. Дріт на руках Ґабріела розмотали й натомість начепили кайданки. На шию йому повісили хомут і приєднали його до сталевого ланцюга, прикріпленого скобою до підлоги.

Усе тіло Мандрівника боліло, на обличчі та руках запеклася кров. Свідомість його повнилася образами розтрощеного містка та газових факелів серед зруйнованих будинків. Через деякий час він упав у неспокійний сон, а потім різко прокинувся, щойно хтось увійшов до кімнати, грюкнувши дверима. Хтось зняв з його очей пов’язку, і Ґабріел побачив перед собою чорношкірого чоловіка в халаті та блондина із зібраним у косу волоссям.

— Ти не зможеш вибратися з цього будинку, — сказав блондин. — Ти не виживеш, якщо ми тобі не дозволимо.

Вовки зняли з нього хомут, і Ґабріел озирнувся, роздивляючись кімнату. У ній він побачив учительський стіл та старомодну класну дошку. До стіни було прикріплено картонні літери абетки; деякі з них вицвіли й висіли догори ногами, тримаючись на останній кнопці.

— Підеш із нами, — додав чорношкірий. — Тебе хоче бачити комісар.

Ухопивши Ґабріела під руки, вовки потягли його в коридор. Триповерховий будинок мав цегляні стіни, а вікна його були закриті віконницями. На якомусь етапі тривалого військового протистояння вовки перетворили школу на свій бастіон, гуртожиток, комору та в’язницю. «Хто ж у них комісар?» — подумав Ґабріел. Він мав бути більшим, сильнішим і жорстокішим навіть за тих людей, що крокували коридором з палицями в руках та ножами на ременях.

Вони повернули за ріг, пройшли крізь обертальні двері й опинились у великій кімнаті, що колись була аудиторією. Дерев’яні парти півколом оточували підвищення. Через підвищення йшла сталева рура, що подавала газ до Г-подібного опалювача, який горів яскравим полум’ям. Під дальньою стіною стояли лави, і вовки посідали на них, як прохачі перед дверима великого начальника.

Посеред підвищення стояв стіл, завалений теками з манільського паперу й бухгалтерські книги в чорних обкладинках. Чоловік, що сидів за столом, був одягнений у синій діловий костюм, білу сорочку та червону краватку. Він був худорлявий та лисий, а обличчя його випромінювало впевненість у власній правоті. Навіть на відстані Ґабріел відчув, що цей чоловік знає всі закони і збирається їх застосувати всіма доступними способами. Переговорів та поступок бути не могло. Кожен винуватий мав зазнати покарання.

Вовки, що супроводжували Ґабріела, зупинилися посеред проходу, чекаючи, поки комісар закінчить розмову з кремезним чоловіком із закривавленим джутовим мішком. Один з помічників комісара порахував предмети в мішку й пошепки повідомив комісарові їхню кількість.

— Дуже добре. — Голос комісара був гучний і рішучий. — Можеш отримати свій харчовий талон. Чоловік з мішком зійшов униз, а комісар щось ретельно записав у чорній бухгалтерській книзі. Не зважаючи на інших прохачів, вовки заштовхали Ґабріела на підвищення та всадовили на стілець перед столом. Комісар закрив бухгалтерську книгу й підвів очі, щоб познайомитися з новою проблемою.

— Ага, ти прибулець з інших країв. Мені сказали, що тебе звуть Ґабріелом. Це правильні відомості?

Ґабріел мовчав, поки блондин не тицьнув його в бік палицею.

— Правильні. А ви хто?

— Моїм попередникам подобалися такі грандіозні та безглузді звання, як «генерал-майор», або «начальник штабу». А один навіть найменував себе пожиттєвим президентом. Певна річ, що пробув він ним лише п’ять днів. На відміну від них, я обрав собі набагато скромніший титул. Я — комісар, командую патрулями в цьому секторі міста.

Ґабріел кивнув, але промовчав. Позаду нього шипів газовий факел.

— Наше місто відвідували прибульці, але ти перший, якого я бачу. Тому й питаю тебе: хто ти і як сюди потрапив?

— Як і решта, — відповів Ґабріел. — Я розплющив очі й виявив, що лежу біля річки.

— Я тобі не вірю. — Комісар підвівся з-за столу, і стало видно, що на його ремені висить револьвер. Він клацнув пальцями, і один з помічників хутко приніс іще один стілець. Сівши на нього перед Ґабріелом, комісар нахилився вперед і прошепотів:

— Дехто каже, що божественна сила врятує останню групу тих, хто залишиться живим. Але мені чомусь здається, що ми приречені знов і знов убивати одне одного, поки існує світ. Це означає, що я застрягну тут назавжди, якщо не знайду виходу.