Розділ «Передмова»

Еліс сіла в кутку комірчини, обхопила руками коліна й заплющила очі. Треба було щось робити: знайти матір, попередити інших, але вона навіть поворухнутися не могла. У її голові роїлися думки, і дівчинка пасивно спостерігала за ними, наче то були розпливчасті картинки на екрані телевізора. Хтось плакав, хтось голосно розмовляв — і раптом почувся знайомий голос.

— Де мої діти? Я хочу бачити своїх дітей.

Тихенько підійшовши до дверей, Еліс побачила, що командир нападників привів до кімнати Джанет Вілкінс. Родина Вілкінсів приїхала з Англії до Нової Гармонії лише кілька місяців тому. Місіс Вілкінсон була огрядною метушливою жінкою, яку, здавалося, лякало все довкола: гримучі змії, каменепади та блискавки.

Командир міцно тримав місіс Вілкінс за лікоть. Провівши жінку через кімнату, він посадовив її на стілець із прямою спинкою.

— Ось так, Джанет. Умощуйся якнайзручніше. Тобі принести води?

— Ні, не треба. — Тут місіс Вілкінс помітила труп і настрахано відвернулася. — Я... Я хочу бачити своїх дітей.

— Не хвилюйся, Джанет. Їм нічого не загрожує. За кілька хвилин я тебе до них відведу. Проте спершу ти маєш дещо для мене зробити. — Командир засунув руку в кишеню, витягнув звідти клаптик паперу й подав його місіс Вілкінс.

— Ось. Читай, — звелів він.

У кімнаті на тринозі стояла відеокамера. Чоловік розмістив її на відстані п’яти футів від Джанет Вілкінс і пересвідчився, що вона потрапила у відеошукач. — Ось так. Ну ж бо, читай.

І місіс Вілкінс почала читати, тримаючи тремтячими руками папірець:

— «За останні кілька тижнів члени Нової Гармонії отримали послання від Бога. Ми не можемо ставити ці послання під сумнів. Ми знаємо, що вони — правдиві...»

Тут вона замовкла й похитала головою, наче промовляючи: «Ні, я не можу цього читати». Командир, стоячи за відеокамерою, витягнув з кобури пістолет.

— «Але серед нас є невірні, — продовжила місіс Вілкінс. — Люди, які були послідовниками вчення Сатани. Тому нам конче треба очиститися, щоб усі ми змогли потрапити до Царства Небесного».

Командир опустив пістолет і вимкнув відеокамеру.

— Дякую, Джанет. Добрий початок, але цього не досить. Ти знаєш, чому ми тут і кого шукаємо. Мені потрібна інформація про Мандрівника.

Місіс Вілкінс заплакала, і її обличчя спотворила гримаса страху й жалю.

— Присягаюся, я нічого не знаю.

— Усі все знають.

— Цього хлопця тут уже нема. Він кудись поїхав. Але мій чоловік казав мені, що Мартін Ґрінвалд одержав від нього листа кілька тижнів тому.

— І де ж цей лист?