Розділ 25

тоячи на ґанку свого двоповерхового дощатого будинку Розалін Меґан дивилася, як капітан Томас Фоулі плентався додому вузькою вуличкою містечка Портмеджі. На вечерю її батько вицмулив п’ять пляшок «Гіннеса», але Розалін уже давно не ремствувала через його пристрасть до спиртного. Капітан виростив шістьох дітей, виходив рибалити в будь-яку погоду й ніколи не зчиняв бійок у місцевому барі. «Якщо схоче хильнути ще одну пляшку, нехай п’є, — подумала вона. — Це допомагає йому забути про артрит».

Вона зайшла на кухню й увімкнула комп’ютер, що стояв у ніші біля комірчини. Її чоловік поїхав до Лімеріка на підготовчі курси, а син працював теслею в Сполучених Штатах. Улітку їхній будинок повнився туристами, але в холодну пору року сюди не приїздили навіть орнітологи. Розалін віддавала перевагу спокійному сезону, незважаючи на обмаль подій. Її старша сестра працювала на пошті в Дубліні. Вона любила побазікати про найновіший кінофільм чи останню виставу в театрі Еббі. Одного разу вона виявила нечемність, обізвавши Портмеджі «сонним сільцем».

Але сьогодні ввечері Розалін мала достатньо новин на електронний лист пристойного обсягу. На острові Скелліґ Колумба явно відбувалося щось таємниче, і її батько був єдиним джерелом інформації про ці загадкові події.

Розалін нагадала сестрі, що приблизно рік тому на острові з’явився літній чоловік на ім’я Метью в супроводі якоїсь рудої ірландки, яка несподівано стала абатисою клариссинок. Кілька днів тому на острів прибула ще більш екзотична група: маленька китаянка, американець і молода жінка з англійським акцентом. Через день після того, як вони поїхали на острів, батька попрохали відвезти на велику землю самозвану абатису й молодого американця. «На острові явно коїться щось дивне, — підсумувала Розалін. — Може, це й не Дублін, але в нас теж є свої таємниці».

У комп’ютері крився прихований вірус-шпигун, який інфікував мільйони комп’ютерів у всьому світі. Цей вірус був як тропічна змія, що чигає на свою жертву на дні лагуни. Коли з’явилися певні слова й імена, програма помітила нову інформацію, скопіювала її та поповзла Інтернетом шукати свого хазяїна.

Віккі подобалося прокидатися в кімнаті на кухні монастиря. Її обличчя мерзло, але решта тіла була вкрита теплою стьобаною ковдрою з гусячого пуху. Еліс спала в кутку, а Майя — поруч, поклавши біля себе арлекінський меч.

Уранці в хатині-кухні було тихо. Коли сонце освітлювало споруду під певним кутом, крізь вузьке вікно до приміщення потрапляв жовтувато-білий промінь і повільно рухався підлогою. Віккі згадувала Голліса й уявляла його поруч. Його тіло було вкрите шрамами, що залишилися від усіляких бійок та зіткнень, але, дивлячись йому в очі, Віккі бачила доброту й лагідність. Тепер, коли вони були на безпечному острові, Віккі мала доволі часу думати про Голліса. Він був некепським бійцем, але через свою самовпевненість міг ускочити в халепу.

Близько шостої ранку на кухні з’явилася сестра Джоанна й почала гриміти чайниками. За годину з’явилися ще три черниці, і вони всі разом поснідали. Посеред кухонного столу стояла велика банка з медом. Тримаючи банку обіруч, Еліс щедро поливала свою вівсянку медом, створюючи на її поверхні чудернацькі візерунки.

Дівчинка й досі не хотіла розмовляти, але на острові їй явно подобалося. Вона допомагала черницям виконувати їхні повсякденні обов’язки, збирала квіти й устромляла букети в порожні банки з-під мармеладу, а також гуляла по острову з палицею, яку вона уявляла арлекінським мечем. Якось вона спускалася разом з Віккі крутою стежкою, видовбаною в скелі. Це був спуск сто ярдів завдовжки до кам’янистого берега, де хвилі накочувалися на кам’яні валуни.

У кінці стежини була невеличка печера, в якій стояла кам’яна вкрита мохом лава, а поруч — невеличкий вівтар з кельтським хрестом.

— Схоже на печеру відлюдника, — сказала Віккі, й Еліс там дуже сподобалося. Вони удвох сиділи біля входу, і дівчинка кидала в море камінці.

Еліс ставилася до Віккі як до старшої сестри, чиїм обов’язком було розчісувати її волосся. Вона обожнювала черниць, котрі читали їй пригодницькі книжки та пекли до чаю булочки з родзинками. Одного разу Еліс навіть лягла на лаві в каплиці, поклавши голову на коліна сестри Джоанни. Майя ж була для дівчинки людиною іншого штибу. Ця жінка не була їй матір’ю, сестрою чи подругою. Інколи Віккі помічала, як Майя та Еліс переглядалися з якимось дивовижним взаєморозумінням. Вочевидь, їм обом було самотньо, незважаючи на кількість присутніх у кімнаті.

Двічі на день Майя ходила до тіла Метью Корріґана, що лежало в келії під харчовою коморою. Решту часу вона проводила на самоті, спускаючись до пірса та вдивляючись у море. Віккі не наважилася спитати її, що ж тоді трапилось, але було ясно: Майя вчинила щось таке, що дало Благословенній Матері привід покинути Скелліґ Колумба, забравши з собою Ґабріела.

На восьмий день їхнього перебування на острові Віккі, прокинувшись, побачила Майю, котра стояла біля неї навколішках.

— Спускайся вниз, — прошепотіла Майя. — Мені треба з тобою поговорити.

Закутавшись у чорну шаль, Віккі зійшла на кухню, де стояв довгий стіл із двома лавами. Майя вже встигла розтопити піч, від якої линуло тепло. Віккі сіла на одну з лавиць і прихилилася до стіни. Посеред столу горіла свічка, і коли Майя ходила по кімнаті, на її обличчі миготіли тіні.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше приїхали до Портмеджі і я з Ґабріелом пішла шукати капітана Фоулі? Залишивши його будинок, ми сіли на лаву біля моря, і я присягнулася, що попри будь-що захищатиму Ґабріела й допомагатиму йому.

Віккі розуміюче кивнула та сказала:

— Мабуть, тобі це важко було зробити. Ти ж колись казала мені, що Арлекіни не люблять давати обіцянок...