Розділ 9

аз провів Майю та решту гурту крізь лабіринт сходів і переходів до зони приміських поїздів. Платформа була яскраво освітлена, і з неї по одній із трьох паралельних колій вирушали приміські потяги. Сіра бетонна підлога вся була в потемнілих цятках жувальної гумки, які складались у чудернацьку мозаїку. За кілька сотень футів група вест-індійських музик, гупаючи в сталеві барабани, виводила мелодію каліпсо.

Поки що вдавалось уникати найманців, але Майя не сумнівалася, що Брати стежать за ними завдяки підземній системі спостереження. Вона знала: тепер, коли стало відомо про їхнє перебування в Нью-Йорку, Табула використають усі свої ресурси, щоб знайти їх. Якщо вірити Назу, то їм тільки й треба було, що пройти тунелем підземки та піднятися сходами до нижнього рівня станції «Центральна». На жаль, поблизу стирчав патрульний полісмен, і навіть коли б він пішов, то хтось усе одно повідомив би адміністрацію, що група людей зістрибнула на колію.

Єдиний безпечний вихід до тунелю був через замкнені двері з потьмянілим золотавим написом НІКЕРБОКЕР. У веселіші часи, коли люди більше спілкувалися, ці двері вели з підземки прямо до бару в старому готелі «Нікербокер». Із часом цей готель перетворився на багатоквартирний будинок, а двері так і залишилися. І десяткам тисяч пасажирів, котрі проходили повз них, було цілком байдуже. Вони їх просто не помічали.

Майя стояла на платформі, її штовхали пасажири, що поспішали ввіпхнутися до приміського потяга, і вона почувалася дуже незахищеною та вразливою в усіх на очах. Коли потяг, загуркотівши, поїхав, до неї підійшов Голліс і тихо спитав:

— Ти що, і досі хочеш, щоб ми сіли на поїзд до Тен-Майл-Рівер?

— Коли доберемося до платформи, оцінимо ситуацію. Наз каже, що там немає камер.

Голліс кивнув.

— Сканери Табула, мабуть, засікли нас, коли ми вибралися з горища й пішли крізь Чайна-таун. Потім хтось вирахував, що ми на покинутій станції, і вломився в комп’ютер, який керує рухом потягів.

— Є ще одне пояснення, — Майя промовисто глянула на Наза.

— Так, я теж про це думав. Але я спостерігав за виразом його обличчя у вагоні підземки. Він і справді перепудився.

— Не відходь від нього, Голлісе. Щойно він кинеться навтьоки, прикінчи його.

Підійшов інший приміський поїзд, увібрав у себе ще один натовп пасажирів і поторохтів на захід, до Восьмої авеню. Здавалося, вони застрягли тут назавжди. Нарешті патрульному хтось зателефонував, і він кудись похапцем пішов. Наз одразу ж кинувся до дверей із написом НІКЕРБОКЕР і почав порпатись у в’язці ключів. Нарешті замок клацнув, Наз посміхнувся й розчинив двері.

— Учасникам ексклюзивної підземної подорожі — сюди! — оголосив він і кілька пасажирів дивились услід невеличкому гурту людей, котрий зник за дверима. Наз зачинив двері, і вони опинились у короткому темному коридорі. Він провів їх повз накривку люка до бетонних сходів, якими вони спустилися в тунель підземки.

Усі стали між коліями, а Наз указав на третю рейку, якою проходив електричний струм.

— Обережно з дерев’яним запобіжним кожухом, — попередив латиноамериканець. — Якщо ви випадково зламаєте його й доторкнетеся до електрорейки, вам капець.

Тунель був закіптюжений до чорноти та смердів, як каналізація. Дренажною канавкою текла вода; вона поволі стікала по стінах, від чого ті блищали, ніби олією намащені. Станція «Сіті-Холл» була запилена, але відносно чиста; тунель, що вів до Таймс-сквер, був захаращений сміттям. І скрізь сновигали пацюки — темно-сірі істоти близько фута завдовжки. Цей підземний світ належав їм, і тому людей вони не боялися. Коли з’явилися чужинці, вони, мов нічого й не було, і далі нишпорили в смітті, то попискуючи один на одного, то стрімко видряпуючись на стіни.

— Не треба їх боятися, — сказав Наз. — Просто ступайте обережно. Але якщо впадете, то вони всі на вас накинуться.

Голліс не відходив від провідника.

— А де ж ті двері, що про них ти казав?