Розділ 13

Ґабріел ум’яв іще одну шоколадку, а потім рушив до туалету, щоб трохи вмитись, освіжитися. Коли він вийшов, на нього вже чекав Джаґґер. Він поштовхом розчинив двері й вивів Ґабріела у внутрішнє подвір’я, де бар виставляв столики влітку.

— Ну от, тепер ми наодинці, — почав Джаґґер. Його хвалькуватість та бундючність зникли, і він поводився ніяково й непевно — як опецькуватий школяр, з якого глузують однолітки. — Скажи чесно, Ґабріеле, тобі коли-небудь доводилося цим займатися?

— Ні.

— Такі речі — не для звичайних людей. То є прямий шлях до смерті. Якщо хочеш, можна непомітно вшитися.

— Я нікуди не збираюся вшиватися, — відповів Ґабріел. — Це заняття мені цілком до снаги...

Двері рвучко розчахнулись. У дворі з’явилися Себастіан і ще троє Вільних Рисаків.

— Ось де він! — вигукнув хтось. — Хутчіш! Уже час починати!

Коли вони вийшли з бару, Джаґґер загубився в натовпі, але замість нього біля Ґабріела опинилася Бурулька. Легенько стиснувши його руку, вона тихо сказала:

— Пильнуй за ногами. Але не дивись униз.

— Добре.

— Коли підіймаєшся на стіну, не намагайся обійняти її. Не притискайся до неї. Це допоможе тобі контролювати свою вагу.

— Що ще?

— Якщо злякаєшся, не йди далі. Просто зупинись — і ми допоможемо тобі злізти додолу. Коли люди лякаються, вони падають.

Надворі не було нікого, окрім Вільних Рисаків, і деякі з них почали хизуватися — вистрибувати на краї бордюрів і робити сальто. Підсвічений вогнями безпеки, Смітфілдський ринок був схожий на масивний храм з каменю й цегли, що несподівано виник у центрі Лондона. Над замкненими сталевими дверима, котрі вели до завантажувальних платформ, висіли пластикові щити, гойдаючись від нічного вітру.

Меш обвів їх довкола ринку й пояснив маршрут прямого забігу. Вибравшись на дах, вони мали пробігти по всій довжині будинку, а потім по металевому навісу перебратися через вулицю до покинутої бійні. З неї треба було якимось чином спуститися на вулицю й бігти в район Сноу-Гілл до церкви Святої Гробниці. Перший Рисак, який доторкнеться до паркану церковного цвинтаря, буде проголошений переможцем.

Коли натовп ішов вулицею, Бурулька розповіла Ґабріелові про інших чоловіків, що зголосилися брати участь у забігові. Каттер був відомим ватажком команди з Манчестера. На ньому красувалися дорогі черевики й червоний тренувальний костюм з атласу, який блищав у світлі ліхтарів. Ґанджі, іранський емігрант, представляв лондонських Рисаків. На вигляд йому було років двадцять з гаком, і він мав худорляву атлетичну статуру. Четвертим учасником був Меллой — м’язистий курдупель зі зламаним носом. Бурулька пояснила, що він працював неповну зміну барменом у лондонських танцювальних клубах.

Бігуни дійшли до північного краю ринку й стали потойбіч вулиці неподалік від м’ясної крамниці, що спеціалізувалася на субпродуктах. Ґабріел уже позбувся відчуття голоду й почав чітко та ясно сприймати нову обстановку. Він чув, як десь сміються й розмовляють люди, відчував слабкий запах часнику, що долітав з таїландського ресторану, розташованого неподалік. Бруківка була мокра та скидалася на шматки блискучого чорного обсидіану.

— Не бійся, — прошепотіла Бурулька, наче декламуючи вірша. — Не бійся... не бійся...

Будівля ринку височила перед Вільними Рисаками, немов неприступний фортечний мур. Ґабріел зрозумів, що йому доведеться видертися по кованих воротах до плексигласового навісу, на висоті приблизно тридцяти футів над бруківкою. Навіс тримався на сталевих палях, що виходили зі стіни під кутом сорок п’ять градусів. Щоб потрапити на дах, йому треба буде видертись нагору по одній із цих паль.

Раптом запала тиша, й усі зосередилися на чотирьох бігунах. Джаґґер підступив До Ґабріела й дав йому спеціальні рукавички без пальців.