Розділ 13

Він розплющив очі. Бар був ущент заповнений чоловіками й жінками його віку, котрі так радісно вітали одне одного, наче не бачилися багато місяців. Час від часу вони про щось добродушно сперечались, а потім передавали гроші високому чоловікові в суцільних окулярах.

«Може, вони — футбольні вболівальники?» — подумав Ґабріел. Він знав, що англійці схиблені на футболі. На відвідувачах були спортивні куртки з капюшонами та джинси. Дехто мав хитромудрі татуювання, які, виповзаючи з-під футболок, зміями обвивали шиї. На жодній жінці не було ні спідниці, ані сукні — тільки джинси; вони мали короткі зачіски чи зібране на маківці волосся та скидалися на войовничих амазонок.

Пильніше придивившись до людей, що стояли неподалік від стійки, Ґабріел помітив, що всі вони мали одну спільну рису — взуття. На них були не просто звичайні спортивні черевики для гри в баскетбол чи пробіжок у парку; їхнє взуття мало занадто яскраві кольори, вишукане шнурування та підошви з «протекторами» для кросу по пересіченій місцевості.

Ще один порив холодного вітру — то ввійшов новий відвідувач. Він був галасливішим, доброзичливішим і помітно товстішим за інших. Лискуче чорне волосся частково прикривала в’язана вовняна шапочка з чудернацьким білим помпончиком на вершечку. Його нейлонова куртка була розстебнута, з неї випирало чимале черевце, обтягнуте футболкою, на якій було зображено камеру стеження, перекреслену жирною червоною рискою. Чоловік у шапочці купив пінту пива та швидко обійшов бар, ляскаючи по спинах і ручкаючись з усіма, мов депутат міськради, котрий знову виставив свою кандидатуру на виборах. Придивившись до нього пильніше, Ґабріел помітив у його очах приховану настороженість. Привітавшись із кількома людьми, здоровань усівся в закутку на лаві й почав тицяти пальцем у стільниковий телефон, набираючи номер. Коли йому ніхто не відповів, він створив голосове повідомлення.

— Привіт, Песе! Це Джаґґер. Ми в «Надії» та «Котлеті». Усі команди на місці. А ти де, чуваче? Перетелефонуй.

Вимкнувши телефон, чоловік у шапочці помітив, що поруч сидить Ґабріел.

— Ти з Манчестера?

Ґабріел помотав головою.

— З якої ти команди?

— А що таке команда?

— А-а, так ти зі Штатів. Мене звуть Джаґґер. А тебе?

— Ґабріел.

Джаґґер кивнув головою в бік людей у барі.

— Усі ці люди є Вільними Рисаками. Наразі тут три команди з Лондона й одна з Манчестера.

— А хто такі Вільні Рисаки?

— Невже не знаєш? Вони й у Штатах є. Цей рух започаткували двійко французів, яким подобалося дуріти на дахах. Для нас місто — як пересічена місцевість. Ми видираємося на стіни й перестрибуємо з будинку на будинок. Ми вириваємося за межі, ми стаємо вільними. Найголовніше — це відчуття свободи. Уторопав?

— Отже, це спорт?

— Для декого — лише спорт. Але команди, що зібралися тут сьогодні, є непримиренними підпільниками. Це означає, що ми біжимо туди, куди хочемо. Без меж. Без правил. — Джаґґер озирнувся з виглядом людини, яка збирається поділитися важливою таємницею. — Коли-небудь чув про Велику машину?

Ґабріел заледве придушив бажання ствердно кивнути головою.

— А що це таке?