РОЗДІЛ 7

Фіделіас ненавидів літати.

Він сидів на носилках, обличчям вперед, так що вітер різав очі і часом бив кінчиками волосся по обличчю. Напроти сидів Олдрік Меч, величезний і розслаблений, як ситий лев. Одіана згорнулася поруч, її голова лежала на колінах Олдіка, вона дрімала, а темне волосся водяної чаклунки танцювало і грало на вітрі, відкриваючи і закриваючи доволі красиве лице. Жоден з них не проявляв ознак дискомфорту під час польоту, фізичних чи інших.

— Ненавиджу літати, — пробурмотів Фіделіас. Він підняв руку, щоб захистити очі від вітру, і нахилився над краєм носилок. Блискучий місяць з зірками висів як намальований на сріблястому та чорному фоні. Лісові пагорби повільно прокочувалися під ними, у твердій темряві, розбитій тут і там сріблястими поцілунками з прогалин та озер, з поблискуючими руслами річок.

Чотири Повітряні лицарі з табору несли їх по повітрю, по одному на кожному кінці носилок. Вони неслися в упряжі, яка була прикріплена до носилок, утримуючи вагу трьох людей всередині, в той час як самих лицарів, в свою чергу, тримали у повітрі сильні фурії, які корилися їм. Ще півдюжини лицарів летіли у кільці навколо носилок, і місячне світло відбивалося від сталі зброї та обладунків.

— Капітан, — звернувся Фіделіас до головного лицаря. Чоловік поглянув через плече, щось буркнув і підплив до носилок.

— Так, пане?

— Чи довго ще летіти до Аквитанії?

— Ні, пане. Ми повинні бути там не далі як за годину.

Фіделіас зморгнув.

— Так швидко? Я думав, що дорога займе час до світанку.

Найт труснув головою, і поглянув вперед.

— Фортуна сприяє нам, пане. Фурії на півдні ніби змовилися і принесли нам сильний вітер, щоб пришвидшити наш шлях.

Колишній курсор нахмурився.

— Що дуже незвично в цей сезон, чи не так, капітане?

Чоловік потиснув плечима.

— Це врятувало нас від годин польоту і простіше для всіх. Нам навіть не треба змінювати людей, що несуть вас. Відпочивайте, пане. Я принесу вас до палацу Високого Лорда ще перед чаклунським часом. — З цими словами капітан відлетів, щоб знову зайняти свою позицію у колі лицарів.

Фіделіас нахмурився і пересунувся на своє місце. Він знову поглянув на бік носилок, і його шлунок стрибнув і затремтів від ірраціонального відчуття страху. Він знав, що літати в носилках, супроводжуваних лицарями Аерис, так само безпечно, як знаходитися у будь-якій точці королівства, але частина його розуму просто не сприймала величезну відстань між ним і землею нижче. Тут він був далеко від дерев і землі, далеко від своїх фурій, яких він міг покликати на допомогу, і це йому заважало. Він повинен був покластися на силу лицарів, а не на свою власну. А люди, звичайно крім нього, викликали у нього недовіру.

Він нахилив голову проти вітру, і притис волосся руками. І похмуро подумав, що Гай використовував його з самого початку. Використовував для певних цілей, обережно і пильно. Він був надто цінним інструментом, щоб втратити його через неналежне використання або нехтування. Дійсно, бували часи, коли спокій і мир у королівстві залежав від його здатності виконувати свою роботу від імені Корони.

Фіделіас відчув, що його похмурий настрій поглибився. Гай був старим — старий вовк, який ще очолював зграю — і було лише питанням часу, коли він помре. Але, не дивлячись на цю жорстоку і просту правду, Гай продовжував боротися проти неминучого. Він міг передати владу номінальному спадкоємцю ще десять років тому, але замість цього тримався за трон вперто і відчайдушно, і затримував справу на десятиліття, налаштовуючи Високих лордів один проти одного, щоб ті гризлися за право видати свою дочку чи племінницю заміж за Першого Лорда і народити нового Принцепса. Гай (не без допомоги Фіделіаса, звичайно) водив лордів за ніс з нещадною точністю — кожен Високий Лорд Алери знаходився кілька років у переконанні що його кандидатка, безсумнівно, буде вибрана Гаєм. Його остаточний вибір не сподобався нікому, навіть Великому лорду Парсові, батькові Карії, і навіть найбільш лояльні Високі лорди тоді зрозуміли, що їх мали за дурнів.