РОЗДІЛ 26

Таві поглянув на Фода а потім пішов за Дрогою з намету у сліпуче світло першого зимового дня. Сонячне світло лилося з кришталево чистого неба, щоб відбиватися від снігу, який покрив землю майже досконалою білою ковдрою. Лише через кілька довгих секунд очі Таві адаптувалися до світла. Фод тримався за його руку.

Вони були в центрі табору, серед сотень маратів.

Марати-чоловіки, більшість яких не поступалися будовою тіла Дрозі, сиділи, готуючи щось на вогні, або стояли і грілися, тримаючи в руці списи або короткі мечі. Як і Дрога, незважаючи на погоду, вони носили лише короткі пов'язки, не подаючи жодних ознак дискомфорту, хоча деякі з них мали хутряні чи шкіряні плащі, які були більше для прикраси і ознаки статусу, ніж зроблені з метою зберегти їх власників у теплі або сухими. Діти бігали тут і там, одягнуті у довгі шкіряні туніки, яка була і на помічникові Дроги, і з явним інтересом спостерігали за незнайомими людьми.

На подив Таві, одяг жінок не відрізнявся від чоловічого, і напоказ виставлялися міцні голі ноги, сильні плечі та інші місця, які алеріанським чоловікам, а тим більше юнакам (які бачили таке лише від випадку до випадку) бачити не дозволялося. Таві відчув, що його обличчя червоніє, і швидко прикрив очі, намагаючись вдати, що все ще захищає їх від сонця.

Один з молодих воїнів неподалік видав тихий коментар, і той самий кашляючий сміх зазвучав навколо них і у таборі, який, як побачив Таві, був розташований на схилі довгого гладкого пагорба. Він відчув, що почервонів ще більше, і подивився на Фода. Раб стояв біля нього без жодного виразу, його очі дивилися кудись далеко, — але він поклав руку на плече Таві і стиснув, ніби переконуючи себе, що юнак був поряд.

Дрога постояв, терпляче чекаючи, поки сміх вщухне, а потім кивнув їм на вершину пагорба і сам пішов туди, чітко очікуючи, що вони послідують за ним. Таві подивився навколо — на молодих воїнів, які спостерігали за ним, показово перевіряючи пальцями гостроту своєї зброї. Таві перевів погляд на пару старших жінок-мараток, які розмовляли одна з одною, ворушачи дрова під казаном. Одна з них подивилася на Таві і підвела великий палець перед очима, ніби вимірюючи його зріст, а потім порівняла його з довжиною палиці над багаттям.

Таві відвернувся і поспішив на пагорб за Дрогою, тримаючись позаду нього на відстані руки.

На вершині пагорба лежали з десяток величезних каменів розміром з невеликі намети, розташовані по колу, деякі були нахилені. Вони були закруглені, будь-які гострі краї були знищені вітрами, дощами та морозами протягом багатьох років, але належним чином протистояли впливу часу, не маючи на поверхні видимих тріщин.

У центрі був басейн, оточений сімома білими каменями, розташованими навколо нього. На двох з них сиділи люди.

Таві відразу був вражений різницею у їх зовнішності. Дрога, величезний і міцний, пішов до одного з білих каменів. По дорозі він проминув маратську жінку, її бліде волосся було поголене з боків і залишена лише довга грива на голові. Вона теж мала тільки пов'язку на стегнах, але Таві більше зацікавила алеранська шабля, прикріплена до легіонерського пояса з трьома рядами значків-символів срібних соколів, які його прикрашали. Її шкіра була темнішою, ніж у більшості маратів, і вона здавалася обвітреною та жорсткою, а її темні очі мали такий вираз, ніби весь час оцінювали все навколо. Коли Дрога проходив повз неї, вона підняла кулак, і вождь клану Гарпів злегка торкнувся її своїм кулаком.

Дрога сів на наступному камені і глянув на третього марата.

Таві теж звернув на нього увагу. Чоловік був середньої статури та повноти. Його волосся, бліде, як у всіх маратів, росло в дикому, переплетеному буйстві, яке падало на його плечі і росло навіть навколо вух і нижче вздовж лінії його щелепи. Його очі мали дивний відтінок — блідо-сірий, майже сріблястий, і тримався він з прихованою, неспокійною напругою. Марат спіймав погляд Таві і звузив очі, показавши зуби. Таві був вражений, побачивши величезні накладні зуби, які більш правильно було назвати іклами, в роті марата. З горла марата вирвався рик, і він встав з каменя.

Дрога заплющив очі і сплюнув.

— Невже вождь Дрогга-ха знехтує миром у хорто?

Ікластий марат перевів погляд від Таві до Дроги. Його голос був гортанним, низьким, суворим, і ледве зрозумілим. Якби вовк міг говорити, подумав Таві, то його голос звучав би саме так.

— Вождь Дрогга-ха осквернив цю святиню посторонніми.

Дрога посміхнувся.

— Хорто вітає всіх, хто приходить з миром. — Його посмішка збільшилася. — Хоча, можливо, я помиляюся. Ви вважаєте, що я помиляюся, Скагара?

Жінка сказала, не піднімаючись з місця: