РОЗДІЛ 23

Амарі ще ніколи не було так холодно.

Вона плавала в крижаній порожнечі, тонула у нерухомій і застиглій темряві, яка німо мовчала. Спогади, образи, танцювали і плавали навколо неї. Вона бачила, як вона бореться проти мечника. Вона бачила Бернарда, який піднімається на ноги і наближається до них. І тоді холод, раптовий, чорний і страшний.

«Річка, — подумала вона. — Ісана, мабуть, збурила річку.»

Якась пекуча смуга обернулася навколо її зап'ястя, але вона не хотіла звертати на неї уваги. Була лише темрява і холод — пекучий, жахливо чистий холод, який натискав на неї, проникаючи через шкіру.

Відчуття розмивалися, зливалися разом, — вона відчувала плюскіт води, холодний вітер, що гуляв по її задубілій шкірі. Вона почула когось, голос, що говорив до неї, але слова не мали ніякого сенсу і говорилися надто швидко, щоб вона їх зрозуміла. Вона намагалася запитати, хто говорить, попросити говорити повільніше, але її губи, здається, не слухали її. Звуки виходили, але вони були надто хрипкі та нерозбірливі, щоб передати те, що вона хотіла сказати.

Звуки слабішали, і разом з ними зменшувався холод. Не стало вітру? Вона відчула жорстку поверхню під нею і лежала на ній, нерухома і втомлена. Вона закрила очі і спробувала заснути, але хтось тряс її, не даючи відпочити, ніби пробував розбудити її. Прийшло світло, і з ним потворне, неприємне поколювання у кінцівках. Це було боляче, і вона відчула сльози на очах, і розчарування. Хіба вона не зробила достатньо? Хіба недостатньо намучилася? Вона вже віддала своє життя. То хіба повинна також пожертвувати своїм відпочинком?

Свідомість повернулася різко, з болем настільки гострим і суцільним, що вона задихнулася, втративши голос. Її тіло, звившись в калачик, здригалося і тремтіло в судомах, наче вирішило зробити все, що в його силах, щоб звільнити себе від холоду, який її наповнював. Вона почула, як вона видає нестримні стогони, гортані та безпорадні, але вона не може зупинити їх, як не може змусити себе випрямити її тіло.

Вона лежала на камені, настільки вона розуміла, в одязі, який вона украла з Бернарда, але він був просочений водою, а на зовнішньому шарі тканини уже наросли кристалики льоду. Навколо неї були похилі стіни з каменю, що зупиняли виття вітру. Печера, здається. І вогонь, який забезпечував світло і тепло, яке приносив хвилі болю, які прокочувалися по її тілу.

Вона замерзала, вона знала це і розуміла, що їй доведеться рухатись, вилізти з одягу і сісти ближче до вогню, щоб не зануритися в холодний спокій і більше не вийти з нього.

Вона намагалася.

Але не могла.

Тоді прийшов страх. Не раптово, від хвилювання або якоїсь події, а повільний, прохолодний, поступово зростаючий. Їй потрібно рухатися, щоб жити. А вона не могла. Отже, вона не зможе жити.

Проста безпомічність — ось що жахало, коли це стало реальністю. Вона хотіла рухатись, розпрямити тіло, підповзти ближче до вогню — найпроста річ, яку вона раніше могла робити в будь-який час. Але тепер через брак цієї здатності вона помре. Сльози затуманили зір, але вони були скупі, занадто в'ялі і далекі від вогню життя, щоб зігріти її.

Між нею і вогнем з'явивлася якась фігура, і вона відчула руку, величезну і теплу — і благословенне тепло, яке осідало на лобі.

— Потрібно зняти з вас цей одяг, — буркнув Бернард, його голос був турботливим. Він підійшов до неї, і вона відчула, що він піднімає її, як дитину. Вона намагалася заговорити з ним, допомогти йому, але змогла тільки скрутитися ще сильніше, дрижати і видавати безпорадне жахливе хрипіння.

— Тихо, тихо, — пробурмотів він. — Просто розслабтеся. — Він повинен був помарудитися, щоб витягнути її з одягу, хоч одяг і був їй завеликий. Одяг відходив, як шматки змерзлого болота, поки вона не залишилася тільки у нижній білизні. Її кінцівки, здавалося, зсохлися і пішли зморшками. А пальці навпаки були роздуті.

Бернард знову поклав її, бижче до вогню, і тепло повільно потекло у неї, полегшуючи напругу у м'язів, повільно зменшуючи біль, що приходив першим. Її дихання стало чимось таким, що вона могла контролювати, і вона уповільнила його, хоча все ще тремтіла.

— Ось, — сказав Бернард. — Вона теж намокла, але я висушив її над вогнем. — Він підняв її, і через мить на її плечі лягла сорочка, трохи волога, але ще тепла від вогню. Він не потурбувався про те, щоб одіти рукави, а просто загорнув її в неї, як у ковдру, і вона стислася під нею, вдячна.

Через деякий час Амара відкрила очі і подивилася на свого рятівника. Вона лежала біля вогню, згорнувшись біля тепла. Він сидів, підклавши під себе ноги, тримаючи руки над вогнем і був без сорочки. Відблиски вогню освітлювали темне волосся на грудях, важкі м'язи, і пригладжені лінії декількох старих шрамів. На його розбитій губі запеклася кров — там, де удар іншого стейдгольдера розколов її, а щоку прикрашав синець, такі ж були на ребрах і на животі.