РОЗДІЛ 1

— Тільки ти. Без рабині.

Фіделіас моргнув.

— Ви очікуєте, що я просто покину її, добрий майстер? Це може бути небезпечно. — Він вистрелив в Амару поглядом, якого вона не пропустила. Це було попередження. — Залишити симпатичну молоду дівчину одну в таборі, повному солдатів?

Альдрік сказав:

— Ви повинні були подумати про це, перш ніж з'явитися сюди. У будь-якому разі її не вб'ють. Ходімо всередину.

Фіделіас поглянув на неї і облизав губи. Потім пішов у намет. Олдрік глянув на Амару байдужим відстороненим поглядом. А потім теж зайшов в намет. Через мить він повернувся, тягнучи за собою дівчину. Вона була маленькою, навіть виснаженою, і її одяг висів на ній, як на опудалі. Нашийник на шиї, навіть найменшого розміру, висів вільно. Її коричневе волосся на вигляд було сухим і крихким, як сіно. Запилена спідниця, хоча її ноги були досить чисті. Альдрік безцеремонно виштурхав дівчину надвір і сказав:

— Справи. — Потім закрив завісу намету і повернувся всередину.

Дівчина полетіла на землю разом з кошиком і з м'яким зойком перетворилася в клубок з кошика, спідниці і завитків волосся.

Амара опустилася навколішки біля дівчини і запитала:

— Ви не вдарилися?

— Ні, - відповіла дівчина. Вона невевнено піднялася і вдарила ногою по тканині намету. — Виродок, — пробурчала вона. — Я прибираю всередині, і він викидає мене, як мішок з їжею. — Її очі сяйнули гнівом, і вона повернулася до Амари. — Я Одіана.

— Амара, — відповіла вона, відчуваючи, що її рот розтягується по кутах. Вона подивилася на неї, зігнала посмішку, і якусь мить думала. Їй потрібно було побачити табір краще. Спробувати знайти щось, що вона могла взяти з собою. — Одіана, де тут можна чогось випити? Ми їхали кілька годин, і мені дере горло.

Дівчина відкинула на одне плече хвилясте волосся, покосилася на намет і запитала.

— Що ти любиш? Тут є дешеве пиво, але розбавлене. Все одно що попросити води. А якщо не в наметі, то можна попити простої води.

— Нехай буде просто вода, — сказала Амара.

— Доволі дотепно, — відзначила Одіана. Вона підняла кошик, пересунула його ближче до ліктя і сказала: — Ходімо. — А тоді повернулася і пішла вільною, розкутою ходою через табір, до протилежних воріт. Амара наздогнала її, спостерігаючи у всі очі. Назустріч їм марширувала колона солдатів, їхні черевики врізалися в землю в одному ритмі, і дві дівчини повинні були зайти між наметами, щоб дозволити їм пройти.

Одіана зморщила носа.

— Солдати. Ворон їх усіх забери, мене від них вже нудить.

— Ти давно тут? — запитала Амара.

— З початку року, — відповіла Одіана. — Але є чутки, що ми скоро кудись підемо.