Розділ 45. Листи з Рима

Але зазнавши такого досвіду, християнин не може скласти руки, задовольняючись здійсненим для нього. Хто твердо вирішив увійти в духовне царство, той побачить, що проти нього повстали всі сили і пристрасті невідродженої природи, підтримувані царством темряви. Щодня він має заново посвячувати себе; щодня провадити боротьбу зі злом. Старі звички, успадковані нахили до зла намагатимуться заволодіти ним, але він повинен завжди пильнувати, отримуючи перемогу силою Христа.

“Тому умертвіть ваші земні члени”, — писав Павло до колосян, — “...між якими й ви колись ходили, як жили між ними. Нині ж і ви відкиньте оте все: гнів, лють, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст... Отож, зодягніться, як обрані Богом, святі й улюблені, у щире милосердя, доброту, покірність, лагідність, довготерпіння, вибачаючи і прощаючи одне одному, коли хто проти кого має якусь скаргу. Як Христос простив вам, так само й ви робіть. А понад усе — любов; вона — зв'язок досконалості. Нехай перебуває у ваших серцях мир Христа, до якого ви були покликані в одному тілі, і будьте вдячні”.

У Посланні до колосян міститься багато цінних уроків для всіх, хто служить Христу; уроків, які показують цілеспрямованість і високу мету в житті людини, котра правильно представляє Спасителя. Відмовляючись від усього, що заважає удосконалюватися або зводить ближнього з вузького шляху, віруючий виявлятиме в щоденному житті милість, доброту, покірність, лагідність, великодушність і любов Христа.

Нам вкрай необхідна сила для більш високого, чистого, благородного життя. Ми надто багато думаємо про світське і надто мало — про Небесне Царство.

Намагаючись досягти Божественного ідеалу, християнин не повинен впадати у відчай. Моральна й духовна досконалість через благодать і силу Христа обіцяна всім. Ісус — Джерело сили і життя. Він приводить нас до Свого Слова і дає листя з дерева життя для зцілення ураженої гріхом душі. Він приводить нас до престолу Бога і вкладає в наші уста молитву, через яку ми налагоджуємо тісний зв'язок з Ним. Задля нас Він приводить в дію всемогутні небесні сили. На кожному кроці ми зустрічаємося з Його життєдайною силою.

Бог не встановлює межі для вдосконалення тих, хто бажає “сповнитися пізнанням Його волі в усякій мудрості й духовному розумінні”. Через молитву, пильнування, знання та розуміння вони повинні “зміцнюватись усякою силою за могутністю Його слави”. Так вони готуються працювати для інших. Спаситель бажає, щоб очищені й освячені люди стали Його помічниками. За цю велику перевагу подякуємо Тому, Хто “знайшов нас гідними частки у спадщині святих у світлі. Він визволив нас від влади темряви та переніс до Царства Свого улюбленого Сина”.

Послання до филип'ян, як і Послання до колосян, було написане Павлом із римської в'язниці. Церква у Филипах надіслала Павлові дари через Епафродита, — “мого брата, помічника і співвоїна, а вашого посланця і служителя в моїй потребі”, — як говорить про нього Павло. У Римі Епафродит захворів і “був при смерті, але Бог помилував його, — писав Павло, — і не тільки його, а й мене, щоб я не мав смутку за смутком”. Почувши про хворобу Епафродита, віруючі у Филипах захвилювалися, і він вирішив повернутися до них. “Він побивався за всіма вами й був дуже стривожений, оскільки ви почули, що він захворів... Тому я швидко послав його, аби, побачивши його, ви знову зраділи, та щоб і я не страждав. Прийміть же його в Господі з повною радістю і шануйте таких, бо він за справу Христа був близько до смерті, наражаючи своє життя на небезпеку, аби доповнити недостаток вашого служіння для мене”.

Через Епафродита Павло передав віруючим у Филипах листа, у котрому висловив подяку за надіслані йому дари. З-поміж усіх церков громада у Филипах була найбільш щедрою у задоволенні Павлових потреб. “Знайте ж ви, филип'яни, — писав апостол у своєму листі, — що на початку поширення Євангелії, коли я вийшов з Македонії, жодна церква не взяла участі в праві давання і приймання, — тільки ви одні; так що аж двічі посилали ви до Солуня на мої потреби. Не тому, що я шукаю дарів; ні, я шукаю плоду, який примножує вашу славу. Я одержав усе і повністю забезпечений. Мені вистачає всього, відколи я одержав від Епафродита те, що ви послали, — ніжні пахощі, приємна жертва, яка до вподоби Богові”.

“Благодать вам і мир від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа. При кожній згадці про вас я дякую моєму Богові; завжди, в кожній моїй молитві за всіх вас, з радістю молюся за вашу участь у поширенні Доброї вістки — від першого дня і аж дотепер. Я впевнений у тому, що Той, Хто розпочав у вас добре діло, завершить його до дня Ісуса Христа. Справедливо мені думати так про всіх вас, адже ви — в моєму серці; всі ви є в моїх кайданах, і в обороні, і в утвердженні Євангелії: мої спільники в благодаті. Бог мені свідок, що ...я тужу за всіма вами. Молюся про те, щоб ваша любов все більше й більше зростала в пізнанні і в усякому досвіді, щоб ви досліджували все краще та були чисті й бездоганні в день Христа, сповнені плодами праведності через Ісуса Христа — для Божої слави та похвали”.

Божа благодать підтримувала Павла в ув'язненні, допомагаючи йому радіти в час скорботи. З вірою й упевненістю він писав своїм братам-филип'янам, що його ув'язнення посприяло поширенню Євангелія. “Хочу, брати, щоб ви знали, — писав він, — те, що зі мною сталося, ще більше пішло на користь Євангелії. Бо мої кайдани за Христа стали відомі всім іншим та в усьому Преторію. Багатьом братам у Господі мої кайдани додали сміливості, і вони набралися відваги безстрашно звіщати Слово”.

У цьому досвіді Павла міститься для нас повчання, бо ми бачимо, як діє Бог. Господь може перетворити на перемогу те, що здається нам поразкою. Ми перебуваємо в небезпеці забути Бога, дивитися на видиме, замість того щоб очима віри споглядати невидиме. Коли трапляється невдача чи лихо, ми готові звинувачувати Бога в байдужості і жорстокості. Коли Він вважає за потрібне припинити нашу працю в певній галузі, ми сумуємо, не думаючи, що таким чином Бог може діяти для нашого добра. Ми повинні засвоїти, що покарання — це частина Його великого плану, і в горнилі страждання християнин може часом зробити для Господа більше, ніж активно працюючи.

Павло вказував филип'янам на Христа як приклад у їхньому християнському житті. “Він, маючи Божу природу, не вважав посяганням бути рівним Богові, але понизив Самого Себе, прийнявши образ раба, поставу подобі людини, і з вигляду був як людина; Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і до смерті хресної”.

“Тому, мої любі, — продовжував він, — так як ви завжди були слухняні, не тільки коли я був присутній, але значно більше тепер, коли я відсутній, зі страхом і трепетом звершуйте своє спасіння. Адже то Бог за Своєю доброю волею викликає у вас і бажання, і дію. Усе робіть без нарікань і сумніву, щоб ви, непорочні та чисті, були бездоганними Божими дітьми серед лукавого й розбещеного роду, серед якого ви сяєте, мов світила у світі, дотримуючи слово життя мені для похвали в день Христа, що я недаремно біг, недаремно трудився”.

Ці слова записані для підтримки кожної душі, яка бореться. Павло відкриває ідеал досконалості та показує, як його досягнути. “Звершуйте своє спасіння, — говорить він, — адже Бог діє у вас”.

Спасіння досягається шляхом співпраці та взаємодії. Бог і покаяний грішник мають співпрацювати. Це необхідно для формування в характері правильних принципів. Людині необхідно докладати серйозних зусиль, аби подолати те, що заважає їй досягти досконалості. Проте її успіх цілковито залежить від Бога. Людських зусиль недостатньо; без допомоги Божественної сили вони даремні. Бог діє і людина діє. Опір спокусі має виходити від людини, котра черпає сили від Бога. З одного боку — безмежна мудрість, співчуття і сила; з іншого — слабкість, гріховність, абсолютна безпорадність.

Бог бажає, щоб ми володіли собою. Але Він не може допомогти нам без нашої згоди і співробітництва. Божественний Дух діє через дані людині здібності й можливості. Самі по собі ми не можемо узгодити свої наміри, бажання і нахили з Божою волею, але якщо ми бажаємо віддати себе Спасителеві, Він учинить це для нас, “руйнуючи задуми та всяку гордість, що повстає проти Божого пізнання, та підпорядковуючи кожну думку на послух Христові” (2 Коринтянам 10:4, 5).

Хто бажає розвинути міцний гармонійний характер, хто хоче бути врівноваженим християнином, той має віддати все і робити все для Христа, бо Викупитель не прийме половинчатого служіння. Така людина щодня повинна пізнавати, що означає підкорення Божій волі. Вона має вивчати Боже Слово, пізнавати його значення та коритися його настановам. Так вона зможе досягти християнської досконалості. День у день Бог працює для неї, удосконалюючи характер, який мусить витримати остаточне випробування. День у день віруючий звершує перед людьми й ангелами найвеличніший експеримент, показуючи, що може зробити Євангеліє для грішних істот. “Я не вважаю себе тим, що осягнув, — писав Павло. — Але забуваючи те, що позаду, і прямуючи до того, що попереду, я відчайдушно біжу до мети — до нагороди високого Божого покликання в Ісусі Христі”.

Павло зробив багато. Відколи він віддав себе Христові, його життя стало життям невтомного служіння. Він переходив від міста до міста, від країни до країни, звіщаючи про хрест, навертаючи душі до Євангелія та засновуючи церкви. Він постійно піклувався про ці громади і написав до них багато повчальних послань Часом він займався своїм ремеслом, аби заробити на хліб щоденний. Але в усіх життєвих заняттях Павло ніколи не випускав з поля зору одну велику мету — прагнути вперед до нагороди свого високого покликання. Одну ціль він завжди бачив перед собою: бути вірним Тому, Хто відкрився йому біля воріт Дамаска. Ніщо не могло відвернути його від цієї мети. Звеличення Голгофського хреста стало всеосяжним бажанням, яке надихало його слова і вчинки.

Велика мета, що спонукувала Павла прямувати вперед, незважаючи на труднощі й важкі випробування, має надихати кожного християнського працівника на повне посвячення служінню Богові. Світські принади намагатимуться відвернути його увагу від Спасителя, але він повинен невпинно йти до мети, свідкуючи світові, ангелам і людям, що надія бачити Боже лице гідна всіх зусиль і жертов.

Хоч Павло був в'язнем, він не падав духом. Навпаки, у всіх його посланнях церквам, написаних із Рима, звучить переможна нота. “Радійте завжди в Господі, — писав він до филип'ян, — і ще раз кажу: радійте!... Нічим не журіться, але в усьому молитвою та благаннями з подякою висловлюйте ваші прохання Богові. І мир Божий, що перевищує всяке розуміння, нехай береже ваші серця і ваші думки в Христі Ісусі. Наостанку, брати: те, що істинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне хвали, — коли яка чеснота або коли яка похвала, — про це роздумуйте”.