Розділ 34. Посвячене служіння 

Сатана намагався спокусити цим Христа, бо знав: якщо Він прийме його пропозицію, світ ніколи не буде викуплений. Під різними личинами він і сьогодні пропонує цю спокусу Божим служителям, знаючи, що зведені таким чином, вони виявляться невірними своєму покликанню.

Немає Божої волі на те, аби Його служителі намагалися збагатитися. З цього приводу Павло писав до Тимофія: “Бо коренем усього зла є грошолюбство, віддавшись якому деякі ухилилися від віри й самі наштовхнулися на великі страждання. А ти, людино Божа, уникай цього. Шукай праведності, побожності, віри, любові, терпеливості та лагідності”. Через проповідь і власний приклад посол Христа повинен нагадувати “багатим нинішнього часу... аби не носилися високо й не покладали надії на непевне багатство, але на Бога, Який нам усе дає щедро, для насолоди, щоб ми чинили добро, збагачувалися в добрих ділах, були щедрі, радо ділилися, збираючи собі скарб — добру основу на майбутнє, аби осягнути справжнє життя” (1 Тимофію 6:10-11, 17-19).

Досвіди апостола Павла та його настанови щодо святості служіння є джерелом допомоги і натхнення для тих, хто бере участь у євангельському служінні. Серце Павла палало любов'ю до грішників і він робив усе для придбання душ. Історія не знала більш самовідданого стійкого працівника. Отримані благословення він розцінював як великі переваги, які необхідно використати для благословення інших. Він не втрачав жодної можливості розповідати про Спасителя і допомагати нужденним. Апостол переходив від одного місця до іншого, проповідуючи Євангеліє Христа та засновуючи церкви. Усюди, де знаходив слухачів, він намагався протидіяти омані та спрямувати людей на дорогу праведності.

Павло не забував про засновані ним церкви. Після закінчення місіонерської подорожі він з Варнавою знову відвідував їх, обираючи мужів, котрі після відповідної підготовки могли б об'єднатися з ними в проповіді Євангелія.

Ця особливість діяльності Павла важлива і повчальна для сучасних служителів. Складовою частиною своєї праці апостол вважав підготовку молоді до служіння. Він брав їх із собою в місіонерські подорожі, де вони набували досвіду, і це дозволяло їм виконувати згодом відповідальне служіння. Перебуваючи в розлуці з ними, він продовжував підтримувати з ними зв'язок і цікавитися їхньою працею, а його листи до Тимофія й Тита свідчать, як сильно він бажав їм успіху.

Досвідчені працівники наших днів чинять шляхетно, коли не самі несуть усі тягарі, натомість готують молодих служителів, покладаючи частину праці на їхні плечі.

Павло ніколи не забував про свою відповідальність служителя Христа. Він знав: якщо душі загинуть через його невірність, Бог спитає за це з нього. “Я став... служителем, — писав він, — за Божим дорученням, що було дане мені щодо вас, аби виконати Боже Слово, — таємницю, заховану від віків і поколінь, а тепер відкриту Його святим. Бог забажав показати їм, яке багатство слави є в цій таємниці між язичниками, — тобто Христос у вас, надія слави! Його ми проповідуємо, переконуючи кожну людину й навчаючи кожну людину з усією мудрістю, аби зробити кожну людину досконалою в Ісусі Христі. Для цього я і відчайдушно працюю, борючись Його силою, яка могутньо діє в мені” (Колосянам 1:25-29).

Ці слова ставлять перед служителем Христа високу мету. Але досягнути її можуть усі, хто, підкорившись Великому Вчителеві, щодня навчається у школі Христа. Божа сила безмежна, і служитель, який під час випробування усамітнюється з Господом, може бути впевнений: він отримає те, що стане для його слухачів запахом життєдайним на життя.

У своїх посланнях Павло показує, що служитель Євангелія повинен жити згідно з істинами, яких навчає: “...нікому не чинимо жодної перешкоди, щоб служіння було бездоганним”. Про свою працю він писав у Посланні до коринтських віруючих: “В усьому виявляємо себе як слуги Бога: у великому терпінні, у стражданнях, у нещастях, у пригніченнях, у ранах, у в'язницях, у заворушеннях, у труднощах, у недосипаннях, у постах, в очищенні, у пізнанні, у терпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові істини, у силі Божій, зі зброєю праведності в правій та лівій руці, у славі й безчесті, у ганьбі й похвалі; як ті, що сіють оману, — але ми правдомовні; як невідомі, але добре знані; як ті, що вмирають, однак ми живі; як карані, але не страчені; як ті, що сумують, але завжди радіють; як убогі, але багатьох збагачуємо; наче ті, що нічого не мають, але всім володіють” (2 Коринтянам 6:3-10).

До Тита він писав: “Молодь також заохочуй, щоб була стримана. У всьому самого себе подавай як приклад добрих діл: у постійному навчанні, статечності, чистоті, у здоровому й бездоганному слові, щоб супротивник засоромився, не маючи нічого поганого про нас сказати” (Титові 2:6-8).

Немає нічого ціннішого в Божих очах за Його служителів, які прямують у пустинні місця землі сіяти насіння істини, із нетерпінням очікуючи жнив. І ніхто, крім Христа, не може оцінити працю Його слуг, котрі шукають загублені душі. Він наділяє їх Своїм Духом, і завдяки їхнім зусиллям люди навертаються від гріха до праведності.

Бог закликає мужів, які готові залишити свої ферми, справи, а якщо потрібно, і свої сім'ї, щоб стати Його місіонерами. І цей заклик не залишиться без відповіді. У минулому були мужі, зворушені любов'ю Христа і потребами гинучих. Вони залишали свій затишний дім, друзів і навіть дружину й дітей, щоб іти в чужі краї і проповідувати вістку милості серед ідолопоклонників і дикунів. Багато хто заплатили за це життям, але на їхнє місце ставали інші і продовжували цю працю. Так, крок за кроком, Божа справа просувалася вперед, і посіяне зі смутком насіння приносило щедрий урожай. Знання про Бога поширювалося, і прапор хреста був установлений в язичницьких країнах.

Щоб навернути одного грішника, місіонер повинен напружувати всі свої сили. Створена Богом і викуплена Христом душа має велику цінність з огляду на відкриті перед нею можливості, даровані їй духовні переваги та здібності, котрі вона може розвинути, якщо її оживить Боже Слово; з огляду на безсмертя, якого вона зможе досягти, покладаючись на представлену в Євангелії надію. Якщо Христос залишив дев'яносто дев'ять овець, аби знайти і спасти одну загублену, то чи матимемо ми виправдання, якщо не чинимо те ж саме? Хіба наше небажання працювати і жертвувати так, як Христос, не є зрадою священного довір'я, образою для Бога?

Серце справжнього служителя сповнене палким бажанням спасати душі. Він витрачає час і сили, не лякаючись важкої праці, адже й інші повинні почути істини, які принесли його власній душі радість і мир. На ньому спочиває Дух Христів. Він пильнує душі, бо зобов'язаний дати за них звіт. Спрямувавши погляд на Голгофський хрест, споглядаючи піднесеного Спасителя, покладаючись на Його благодать, віруючи в Його присутність із ним до кінця, бо Господь — його щит, сила й уміння, він трудиться для Бога. Благаючи й закликаючи людей, запевняючи їх у Божій любові, він намагається придбати душі для Ісуса, а на Небі він зарахований до когорти “покликаних, вибраних та вірних” (Об'явлення 17:14).