Розділ 18. Проповідь серед язичників

Праця Павла і Варнави в Лістрі була несподівано призупинена розлюченими юдеями з Антіохії й Іконії, котрі, почувши про успішну роботу апостолів серед мешканців Лікаонії, вирішили прийти і зорганізувати на них гоніння. Прибувши до Лістри, ці євреї швидко досягли успіху, збудивши в людях той же лютий дух, який виношували самі. Вдавшись до наклепів та вигадок, вони домоглися того, що ті, хто ще недавно прийняли Павла й Варнаву за божественних істот, тепер були готові визнати, що апостоли гірші за душогубів і заслуговують смерті.

Після того як мешканцям Лістри було відмовлено у привілеї принести жертву апостолам, ці язичники були дуже розчаровані. І тепер вони були готові повстати проти Павла й Варнави з не меншим ентузіазмом, ніж тоді, коли вітали їх як богів. Підбурені євреями, вони вирішили вдатися до насилля. Євреї вимагали, аби вони не дозволяли Павлові говорити, бо він може заворожити людей.

Незабаром ворогам Євангелія вдалося виконати свої криваві задуми. Поступившись злій силі, мешканці Лістри сповнилися сатанинської люті і, схопивши Павла, немилосердно побили його камінням. Апостол гадав, що надійшла його смертна година. Він пригадав мученицьку смерть Степана і свою жорстоку роль у цій справі. Зранений, знемагаючи від болю, він упав на землю, а розлючені люди “виволокли його за місто, думаючи, що він помер”.

У цей похмурий час випробування група місцевих віруючих, навернених до правди завдяки служінню Павла й Варнави, залишилася вірною Богові. Безрозсудний опір і жорстоке гоніння з боку ворогів лише зміцнили віру цих посвячених братів, і тепер перед лицем небезпеки та презирства вони довели свою вірність, зібравшись у скорботі біля тіла того, кого вважали мертвим.

Яким же був їхній подив, коли оплакуваний ними апостол раптом підвів голову і став на ноги, виславляючи Бога! Для віруючих це несподіване повернення до життя Божого слуги стало чудом божественної сили, яке ніби печаткою небесного схвалення скріпило їхнє рішення прийняти нову віру. Вони раділи невимовною радістю, виславляючи Бога з оновленою вірою.

Серед навернених у Лістрі, котрі були свідками страждань Павла, перебувала людина, якій судилося в майбутньому стати визначним працівником для Христа і розділити з апостолом знегоди й радощі служіння першопроходців на важких полях. Це був молодий чоловік на ім'я Тимофій. Коли Павла виволокли за місто, цей юний учень був серед тих, які зібралися навколо, здавалося б, бездиханного тіла. Він бачив, як апостол підвівся, закривавлений, вкритий синцями, але з хвалою на устах за те, що удостоївся постраждати за Ім'я Христа.

Наступного дня після каменування Павла апостоли відбули до Дервії, де їхня праця була благословенною і багато душ повірили в Христа як Спасителя. Але, “звістивши Євангеліє тому місту та навчивши багатьох”, Павло і Варнава вирішили не починати роботу в інших місцях, доки не утвердять у вірі навернених, яких змушені були на деякий час залишити в місцях своєї попередньої праці. Не лякаючись небезпеки, “повернули назад до Лістри, Іконії та Антіохії. Вони зміцнювали душі учнів, закликали залишатися у вірі”. Багато хто прийняли радісну вістку спасіння, наражаючись на ганьбу та переслідування. Таких апостоли намагалися зміцнити у вірі, щоб звершена справа не пропала.

Важливим фактором у справі духовного зростання новонавернених було, на думку апостолів, підтримання відповідного порядку в громадах. У всіх місцях Лікаонії та Пісідії, де проживали віруючі, були організовані церкви. У кожній громаді призначали служителів, а для звершення діяльності, яка сприяла б духовному добробуту віруючих, створювалася належна організація та запроваджувався порядок.

Це було зроблено відповідно до євангельського плану об'єднання в одному тілі всіх віруючих у Христа, і цього плану Павло старанно дотримувався у своєму служінні. У різних містах люди, котрі прийняли Христа як свого Спасителя внаслідок праці апостола, об'єднувалися в церкви. Це мало місце навіть тоді, коли віруючих було небагато. Таким чином християни навчалися допомагати одне одному, пам'ятаючи обітницю: “Бо де двоє або троє зберуться в Ім'я Моє, там і Я серед них” (Матвія 18:20).

Павло не забував про організовані таким чином церкви. Уболіваючи душею, він постійно піклувався про них. Якою б нечисленною не була група віруючих, вона ставала об'єктом його постійної турботи. Він із ніжністю дбав про менші громади, розуміючи, що вони потребують особливої турботи, аби їхні члени могли утвердитися в правді та підготуватися до ревної безкорисливої праці для добра оточуючих.

У всій своїй місіонерській діяльності Павло і Варнава прагнули наслідувати залишений Христом приклад, приклад добровільної жертовності й сумлінної горливої праці для людських душ. Завжди пильні, ревні, невтомні, вони не рахувалися з власними бажаннями чи вигодами, а з великим завзяттям і молитвою сіяли насіння істини. Водночас апостоли не забували давати надзвичайно цінні практичні вказівки тим, хто приймав Євангеліє. Цей дух ревності й побожності справляв сильне враження на нових учнів, переконуючи їх у важливості євангельської вістки.

Коли до віри наверталися такі здібні, багатонадійні люди, як Тимофій, Павло й Варнава намагалися переконати їх у необхідності працювати в Божому винограднику. А коли апостоли вирушали в інші місця, віра цих мужів не слабшала, а навпаки, зміцнювалася. Вони були правильно навчені Господнього шляху і підготовлені до безкорисливої, старанної, наполегливої праці задля спасіння ближніх. Така ретельна підготовка новонавернених сприяла надзвичайному успіхові, який супроводжував Павла й Варнаву в справі проповіді Євангелія в язичеських країнах.

Перша місіонерська подорож швидко наближалася до свого завершення. Віддавши в руки Господні нещодавно організовані церкви, апостоли вирушили до Памфілії і, “проголосивши слово в Пергії, спустилися до Атталії. Звідти вони відпливли до Антіохії”.