Розділ 16. Євангеліє в Антіохії

(Підставою цього розділу є Дії 11:19-26; 13:1-3)

Після того як гоніння змусили учнів залишити Єрусалим, вістка Євангелія стала швидко поширюватися за межами Палестини, і в найбільш важливих центрах утворилися невеликі групи віруючих. Деякі з учнів “пішли до Фінікії і Кіпру й Антіохії, не проголошуючи слова нікому, крім юдеїв”. Вони працювали переважно для юдеїв та євреїв грецького походження, великі поселення котрих у той час можна було знайти майже в усіх містах світу.

Серед міст, які з радістю прийняли Євангеліє, згадується й Антіохія, тогочасна столиця Сирії. Обширна торгівля в цьому густонаселеному місті приваблювала до нього багатьох людей різних національностей. Окрім того, Антіохія, завдяки здоровому кліматові й мальовничій місцевості, користувалася репутацією курортного міста в любителів задоволень та легкого життя. Тут можна було знайти і багатство, і культуру, і вишуканість. За днів апостолів вона стала містом розкоші й пороку.

В Антіохії деякі учні з Кіпру та Кірінії публічно проповідували “Євангеліє Господа Ісуса”. “Господня рука була з ними” і їхня ревна праця принесла рясні плоди. “Велика кількість тих, що повірили, навернулися до Господа”.

“Вістка про них донеслася до Єрусалимської Церкви. І вони послали Варнаву, щоб пішов до Антіохії”. Прибувши на нове поле діяльності і побачивши, яку роботу здійснила Божественна благодать, Варнава “зрадів і заохочував усіх рішучістю серця триматися Господа”.

Праця Варнави в Антіохії отримала велике благословення, і багато людей приєдналися до віруючих. У міру того як робота просувалася вперед, Варнава дедалі більше став відчувати потребу у відповідній допомозі, аби повніше використати відкриті Богом можливості. Він вирушив до Тарса шукати Павла, котрий після відходу з Єрусалима працював “у землях Сирії та Кілікії”, проголошуючи “віру, яку раніше нищив” (Галатам 1:21, 23). Варнаві вдалося знайти Павла й переконати його повернутися з ним і стати його співпрацівником.

У багатолюдній Антіохії Павло знайшов для себе чудове поле діяльності. Його вченість, мудрість і запал справляли могутній вплив на мешканців та відвідувачів цього культурного центру; він виявився саме тим помічником, якого потребував Варнава. Упродовж року двоє учнів спільними зусиллями вірно здійснювали служіння, свідкуючи багатьом про Спасителя світу — Ісуса з Назарета.

Саме в Антіохії учні вперше почали називатися християнами. Таке ім'я вони отримали тому, що Христос був головною темою їхніх проповіді, учення та розмов. Знову й знову вони розповідали про події, що мали місце за днів земного служіння Господа, коли Його учні отримували благословення від Його присутності. Вони невтомно звіщали Його вчення і чудеса зцілення. Тремтячими вустами, зі слізьми на очах, вони згадували про Його страждання в Гефсиманії, зраду, суд і розп'яття, про довготерпіння й покору, з якими Він зносив образи й катування від Своїх ворогів; про Його богоподібну жалість, з якою молився за Своїх гонителів. Його воскресіння і вознесіння, Його посередницьке служіння на Небі за грішника — теми, на яких вони з радістю зупинялися. Тож не дивно, що язичники називали їх християнами, адже вони проповідували Христа і через Нього зверталися в молитві до Бога.

Бог Сам назвав їх християнами. Це царське ім'я дається всім, хто прилучається до Христа. Про це ім'я Яків пізніше писав так: “Хіба не багаті гнітять вас і хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони ганьблять добре ім'я, яким вас названо?” (Якова 2:67). А Петро писав: “А коли як християнин, то хай не соромиться, але нехай прославляє Бога цим ім'ям,.. Ви блаженні, коли вас зневажають за Христове Ім'я, бо з вами перебуває Божий Дух слави. [Отже, ними зневажається, а вами прославляється]” (1 Петра 4:16, 14).

Віруючі в Антіохії розуміли, що Бог бажає викликати в них за Своєю доброю волею “і бажання, і дію” (Филип'янам 2:13). Проживаючи серед людей, які, здавалося, мало цікавилися вічними цінностями, вони намагалися привернути увагу чесних серцем, свідкуючи на користь Того, Кого любили і Кому служили. У своєму смиренному служінні вони навчилися покладатися на силу Святого Духа, Який може зробити Слово життя дійовим. Так щодня вони свідчили про свою віру в Христа людям різних професій та суспільного стану.

Приклад послідовників Христа в Антіохії повинен надихати сучасних віруючих — мешканців великих міст світу. Божий план передбачає: вибрані, посвячені й талановиті працівники мають оселятися у важливих густонаселених центрах з метою їх євангелізації. Разом з тим, Він бажає, щоб члени Церкви, котрі проживають у цих містах, використовували дані їм Богом таланти в роботі спасіння душ. Багаті благословення очікують тих, хто щиро відгукнеться на заклик Бога. Коли такі працівники почнуть докладати зусилля для навернення душ до Ісуса, вони побачать, що багато з тих, кого не можна було б навернути жодним іншим чином, готові прийти до Нього внаслідок проведення з ними добре спланованої індивідуальної роботи.

Сьогодні Божа справа на землі має потребу в живих представниках біблійної істини. Одні лише служителі, посвячені через покладання рук, не здатні виконати завдання проголосити вістку перестороги великим містам. Бог закликає не тільки служителів, але й лікарів, медсестер, книгонош, біблійних працівників та інших посвячених членів Церкви з різноманітними талантами, котрі знають Слово Боже і силу Його благодаті, щоб вони прийняли до уваги потреби міст, які не чули застережливої вістки. Час швидко спливає, а зробити потрібно ще чимало. Тому необхідно використати всі засоби, щоб мудро застосувати наявні можливості.

Праця, котру Павло виконував разом з Варнавою в Антіохії, зміцнила його переконаність у тому, що Господь покликав його здійснювати особливе служіння для язичників. Під час навернення Павла Господь оголосив, що той мав стати служителем для язичників: “відкрити їм очі, щоб вони навернулися від темряви до світла та від влади сатани до Бога, щоб одержали вони прощення гріхів і спадок між освяченими вірою в Мене” (Дії 26:18). Ангел, який з'явився Ананії, сказав про Павла: “Для Мене він є вибрана посудина, щоб понести Моє ім'я до народів, до царів і до синів Ізраїля” (Дії 9:15). А пізніше ангел небесний відвідав і самого Павла, коли він став християнином і молився в Єрусалимському храмі, та наказав йому: “Іди, тому що Я пошлю тебе далеко — до народів!” (Дії 22:21).

Таким чином, Павло отримав від Господа доручення працювати на широкому місіонерському полі язичеського світу. Щоб приготувати його до цієї обширної важкої праці, Бог привів його в тісне єднання із Собою, відкривши перед його зачудованим поглядом небесну красу і славу. Йому було довірено об'явити “тайну, яка споконвіку замовчувалася” (Римлянам 16:25), — “таємницю Своєї волі” (Ефесянам 1:9). “В інших поколіннях вона не була виявлена людським синам так, як ось тепер Духом відкрита святим апостолам і пророкам, що і язичники є співспадкоємцями, одним тілом і співучасниками обітниці в Ісусі Христі через Євангелію, служителем якої я став... Мені, найменшому з усіх святих, дана ця благодать: благовістити між язичниками незбагненне багатство Христа і просвітити всіх, у чому полягає здійснення таємниці, що від віків була схована в Бозі, Який усе сотворив [через Христа], щоб тепер через Церкву могла виявитися правителям і владам на небесах багатогранна Божа премудрість, згідно з відвічним рішенням, яке Він здійснив у Ісусі Христі, нашому Господі” (Ефесянам 3:5-11).

Бог рясно благословив працю Павла та Варнави того року, коли вони перебували з віруючими в Антіохії. Проте ні один, ні другий ще не були офіційно посвячені на євангельське служіння через покладання рук. Тепер у своєму християнському досвіді вони досягли такого рівня, що Бог був готовий довірити їм складну місію, для виконання котрої їм доведеться прикликати на допомогу всі можливості Церкви.

“В Антіохійській церкві були [деякі] пророки й учителі: Варнава, Симон, прозваний Нігером, Луцій киринеєць, Манаїл... і Савло. Як служили вони Господеві й постили, сказав Святий Дух: Відділіть Мені Варнаву та Савла на діло, на яке Я покликав їх”. Перш ніж стати місіонерами в язичеському світі, ці апостоли були урочисто посвячені Богові через піст, молитву та покладання рук. Таким чином, Церква уповноважила їх не тільки навчати істини, але й звершувати хрещення й організовувати церкви.

Для християнської Церкви настала важлива ера. Євангеліє з особливою силою повинно було проповідуватися серед язичників, внаслідок чого Церква, поповнившись великою кількістю новонавернених душ, мала зміцнитися. Апостолам, призначеним керувати цією роботою, довелося б зустрітися з підозрінням, упередженістю й ревнощами. Їхнє вчення про зруйнування “серединної перегородки” (Ефесянам 2:14), яка так довго розділяла юдейський і язичеський світи, призвело б до звинувачення їх у єресі, а це змусило б багатьох ревних віруючих євреїв засумніватися в їхньому авторитеті. Бог передбачав труднощі, з якими зустрінуться Його слуги. Щоб не наражати їхній труд на небезпеку, Він наказав Церкві, через послане їй одкровення, відокремити їх на справу служіння. Покладання на них рук було публічним визнанням Божественного доручення нести язичникам Радісну вістку.

Павло та Варнава вже отримали доручення від Самого Бога, і обряд покладання рук не свідчив про надання їм якоїсь нової милості або здібності до служіння. Це була загальноприйнята форма призначення людини на певне служіння та визнання її права на це служіння. Через цей обряд праця для Бога отримувала печатку Церкви.

Для євреїв цей обряд мав особливе значення. Коли батько-єврей благословляв своїх дітей, він із благоговінням покладав руки на їхні голови. Коли тварина приносилася в жертву, священик клав руку на голову жертви. І коли служителі Церкви в Антіохії поклали свої руки на Павла та Варнаву, вони цим самим просили Бога злити благословення на вибраних апостолів для виконання особливої дорученої їм справи.