Розділ 49 Марія

– Мені що? Я і так старий і своє вже віджив. А от молоді шкода… Що ж, ходи, Аврамку, пані Марія не зможе нам помогти…

Малий не хотів вставати, міцно вчепився старому в руку.

– Ой, вей, синцю мій, вставай, герш-ду, нам пора. Єгова добрий, захистить. Ви, пані Маріє, вибачте.

– Це ви мене вибачте, пане Ламед. Бачите: у мене також мала дитина, і я не знаю, що з ним буде.

Аврамко підвівся, натягнув картуз на голову. Вони пішли в сіни та вже відчинили двері: пітьма тут же роззявила на них свою пащу. Старий єврей на мить зупинився, підняв комір, обійняв малого…

– Зачекайте, – тихо промовила я. – Лишайтеся.

Старий поволі озирнувся.

– Пані Маріє… Нехай Господь Бог вам помагає.

Сльоза потекла з його ока, він підійшов до мене і поцілував мою мозолясту руку.

– Прошу вас, поможіть моєму Аврамкові. Ми старалися його гарно виховати і з нього виросте добрий чоловік. А ти, Аврааме, слухайся цьоці Марії. Дасть Єгова – я ще за тобою вернуся.

Старий посміхнувся.

– Дзядку, – попросився малий.

– Ну-ну, що ти таке робиш? Я вже старий, Єгова мене кличе вже до себе, чого ж мені даремно ходити по тому світу і їсти хліб? А ти перечекай тут і знайди своїх батьків, чуєш? Не можу тобі нічого дати на прощання – німці всьо забрали. Та найголовніше в тебе в голові і в серці, пам’ятай про це…

Старий пішов з хати, коли було вже за північ. Малий лишився плачучи… Я дала йому ще одну велику картоплину і молока…

– Тобі вже час, пішли, – сказала я втомлено, коли він допив з горнятка останні краплі. Аврамко бачив мою печаль, тому більше не плакав, не суперечив, а просто встав і пішов. Я завела його до стайні і тільки всередині запалила лямпу. Моя корова уже спочивала, лежачи та жуючи свою жуйку. Я тихенько підвела її, посунула, тоді згорнула накидане сіно і намацала пальцями кільце від ляди. Підняла – зі скону війнуло сухістю і темрявою. Я накидала туди Аврамкові сіна, подала лямпу.

– Ти лягай спати, довго не світи, бо гасу бракне. І вважай: не спали мені стайні…

Він згідливо кивнув і пірнув у схрон, я зачинила за ним віко і знову притрусила усе сіном.

Випускала я його, тільки коли приходила три рази на день доїти корову. Він міг собі тоді посидіти зі мною, попоїсти. Говорив дуже мало і на всі мої запитання: чи йому зручно, чи тепло, чи не голодний – завше відповідав, що йому дуже добре.

Одного дня ми почули з боку Гніну великий лемент. Люди молили, кричали, проклинали, плакали… як раптом почали співати. Аврамко відклав обережно горня з молоком убік і підійшов до дверей: далі йти не посмів, бо я наказала йому не виходити зі стайні. Він слухав той спів і раптом сам почав співати. Тихенько так, про себе. Цих слів я не розуміла, однак сама мелодія різонула мене тоді по серцю.

Раптом почулась якась команда – і загавкали кулемети. Це сталося так раптово і голосно, що Аврамко тут же скулився просто під порогом і затулив вуха руками, щоб того всього не чути. Мій Івасик, що був тут-таки, кинувся просто до мене – і я вхопила його на руки.