Розділ 47 Іван

– Повертайся з весною…

Дуже мало хто звідти повернувся. Більшість людей просто позамерзали на смерть у тому вагоні, як, наприклад, відомий адвокат і просвітянин Лонгин Озаркевич. Цю заслужену і шановану людину забрали з дому у простому хатньому халаті, коли ж він замерз, то його тіло просто викинули серед чужих степів на поталу дичині.

Іван вижив. Він вирвався, утік з того потяга смерті і повернувся додому.

– Вони будуть шукати, так що я ненадовго, – сказав Іван, нагнувшись над колискою та цілуючи кількамісячного синочка Івасика.

– Знаю. Нам треба побудувати схрон, чи якусь схованку, аби вони більше нас не змогли так просто застукати, – мудро порадила Марія чоловікові.

Іван поглянув тоді на неї і пішов на горище знімати дошки…

Та схованка, яка була зроблена під хлівом, не раз рятувала Марії життя. Міцно змайстрований люк був просто під передніми ногами їхньої корови – так що жоден собака не міг її унюхати…

Тим часом у краї знову запахло смаленим. Певно, Сталіну було мало того, що йому вдалося урвати, тож він захотів іще. До Галичини, тобто західного радянського кордону, почали стягатися наступальні сили Червоної армії. Зокрема, у Городку була дислокована частина танкової дивізії. Ми бачили ці страхітливі великі п’ятибаштові танки, які мали назву Т-35. Солдати-москалики розповідали, що це є найліпша бойова техніка і проти тих танків ніхто не зможе встояти! Вони, танкісти, водили ці машини на параді по Красній площі, навіть плакати показували, де був зображений товариш Сталін, а знизу – їхній славний танк. Ми дивилися на все це і розуміли – війна знову прийде до цього краю.

Отак Марія і плила проти течії Долі. Малий ріс. Нині жінка тулила синочка до себе, стоячи перед вівтарем і вже вкотре молилися за здоров’я чоловіка і тата, знаючи, що їхня з Івасиком молитва збереже йому життя навіть у найтяжчу хвилю. Господь дивився на них з іконостасу. Здавалося, що Він зараз може для них зробити? По цілому краї диявольська сила закриває монастирі, вбиває священиків, підриває дзвіниці, аби не дзвонили, а церкви Божі перетворює на склади та конюшні. Ніколи ще такого за моєї пам’яті не було, аби чорні так біснувалися, так відкрито підіймали руку на Бога. Та незважаючи ні на що, Господь посміхався жінці та дитині, й у цьому погляді, у цій посмішці була надія…