Розділ 44 Сьогодення

– Бери пиво.

Гаврило взяв цілий ящик пляшок із пивом, Михайло підхопив кілька каністр, від яких несло бензином, – і вони удвох рушили до офісу.

Перед дверима зупинилися. Михайло дав знак, аби Гаврило був тихо. Прислухалися. В офісі було двоє людей.

– Отак і підкрався до тебе, друже, великий і пухнастий… Ти, Миколо, мужик не дурний, сам усе розумієш! Десь за годинку силовики зметуть Майдан. І всьо. Кінець вашим надіям. Як би ви були трохи мудріші, то зрозуміли б, що нашу машину так легко не зламати. А знаєш, що тепер буде з тими, хто помагав майдану? Усі, хто вижив, сядуть, Микольцю! І ти сядеш, дорогенький… Вирок уже написаний, так що суддя його тільки зачитає.

Голос добре знайомий – Недоля. Йому відповів Микола:

– Чого тобі треба? Грошей хочеш, так?

– Нє-є-є, – швидко заперечив гість. – Це раніше нашу з тобою справу можна було залатвити грошима. Але ж ти послухав не мене, а їх! Що ж… Зробимо так. Я дам тобі вибір: або ти підеш наліво, або – праворуч. Можеш і далі грати героя. Тоді – сядеш, а у тюрмі таким, як ти, ой як не весело. Або зробимо по-іншому: переписуєш нам усе, що маєш, і я дам тобі звалити за границю. Вибирай.

Микола опустив голову: смуток огортав його душу. Та не за себе боліло – діло народне гинуло…

– Тут моя земля, і забиратися звідси я не збираюся…

Саме тієї миті всередину вломився Михайло.

– Ти чув, дядя: тут – наша земля, тому бери ноги в руки і чеши звідси, доки морду не набили.

– О-о, Міша, – посміхнувся Недоля, аби скрити свою раптову розгубленість. – Ми іще з Миколою не закінчили. Хіба ж не бачиш: прокуратура проводить тут перевірку.

Михайло підійшов до нього впритул.

– Зараз я тебе так перевірю…

Недоля ще раз посміхнувся, тоді ж почав задкувати.

– Добре, піду. До скорого… – кивнув на прощання Миколі.

Прокурорський виходив з приміщення так швидко, що мало не збив із ніг Гаврила.

Михайло виклав свій крам просто на Миколиному столі, забрав у Гаврила ящик з пивом і також гупнув ним об стіл.

– Давай відро, – наказав коротко Миколі.

– Хочете мені підлогу помити? – спитав господар офісу, лупаючи очима, та все ж наказ виконав. Михайло розкрив відразу дві пляшки і став виливати їх вміст.