Розділ 39 Марія

– Ні, не цього разу, – сказала Марія з каменем у голосі. – Ми вистоїмо.

– Не потішай себе даремно, жінко. Московське військо вже підходить до Львова. Австріяки відступлять за Верещицю: буде велика битва.

– Вони вистоять, – жінка і далі твердила своє.

– Вистоять. Проти кого? У битві будуть задіяні 48-ма піхотна дивізія Корнілова, 4-та залізна стрілецька Денікіна і 12-та кавалерійська Каледіна. Незабаром уся царська рать вступить у Городок.

– Та хоч гвардія самого диявола! Іван піде разом із січовими стрільцями. Він буде битися за свою землю, за дім, дітей, за мене, врешті-решт, – і цього разу виживе. Лякаєш мене арміями? А ти знаєш, ангеле, я тепер нічого не боюся.

Марія глянула на мене – і я враз розчинився, ніби й не було ангела поміж людьми.

Тим часом відправа скінчилася. Люди один за одним виходили з церкви, і тільки Марія стояла наче вкопана, тримаючи за руку Івасика. До неї підходили хлопці – Іванові побратими: кланялися Марії, дехто цілував у руку. Нарешті підійшов і сам Іван. Вони постояли мить мовчки, а тоді Марія кинулася йому в обійми.

– Пробач, пробач мені, мій соколе ясний! Дурна я. Вибач мене.

Синок також обійняв свого тата – Іван же підхопив його на руки. Вони так і стояли в церкві, люди обходили їх, просуваючись до виходу. Плакали обоє, і сльози лилися з очей не криючись. Нарешті, Марія відпустила, поцілувала у гладко виголену щоку.

– Благословляю тебе: повертайся з весною, з перемогою – ми будемо чекати на тебе.

Іван витер вологі від сліз очі, поцілував жінку і сина ще раз обійняв.[10]