Розділ 31 Марія

– Смерть мусить когось забирати. Не дай Бог щось станеться з вами. Нехай ліпше то буду я, – сказав мій чоловік.

Я не знала, що йому на це відповісти, адже за всі ті сотні років стільки слів уже було сказано… Я тисячі разів клялася, доводила свою любов, не менше і він зробив заради мене. Не могли ми сотворити тільки одного дива – врятувати йому життя… Іван завше відходив молодим: настав той день, та година – і зла Доля забирала його, незважаючи на мої молитви, крики, просьби. Навіть коли я хотіла своїми грудьми заступити чоловіка – Смерть все одно мене обходила і дихала моєму Іванові в обличчя холодним своїм подихом. Він посміхався, бажав мені щастя і – відходив. Я бігла за ним, летіла, маючи надію наздогнати, втримати. Але падала. Ламались мої крила, а з очей текли гіркі криваві сльози.

– Ми домовилися з хлопцями, аби зібратися завтра і піти до Комарна.

– Чого? – поки що не зрозуміла я.

– Треба буде розкопати греблі і випустити воду, аби не дати туркам і татарам прорватися в наші села.

Я поволі підвелася, вдягнула сорочку.

– І хто ж вам наказав таке робити?

– Хто ж нам буде наказувати: самі зібралися. Це наш край – і ми маємо його боронити.

– Пани кажуть, що сюди турків не пустять.

Іван нахмурився.

– Вони можуть багато говорити. Тільки коли турок натисне, то вони повтечуть разом зі своїми коругвами та гусарами, а людей залишать на поталу орді.

Я замислилася, тоді сказала:

– Піду з тобою.

– Це може бути небезпечно: люди бачили татарські чамбули у наших лісах. Вони можуть заатакувати.

– Тоді й ти не підеш. Хто живе в селі – нехай і йде. Ми ж тут, при Городку. Коли що – міський мур нас заховає, тож не треба тобі нікуди йти.

Іван нахмурився ще більше.

– Марусю, не кажи дурниць, я тебе прошу.

Я встала і втупилася у вікно, стоячи босими ногами на долівці. Знову серце моє закалатало, знову в душу вселилося те саме відчуття. Дежавю. Мене усю аж трусило, сльози наверталися на очі. Іван це побачив, підвівся, підійшов іззаду й нужно обійняв. Та це мене не заспокоїло, а тільки посилився страх. Дуже посилився. Ну от: три, два, один…

Раптом на сході почало світати. Ні, сонце іще сходити не могло. Заграва! Бровчик перестав вити, натомість уже добре було чути, як тривожно калатає дзвін.