Розділ 25 Марія

він раптом затяг тихенько, дивлячись кудись повз мене, повз нашу хату та й повз усе…

– Чогось тебе на співи не тягнуло, коли був голодний, – спробувала я пожартувати.

– Нагодувала, напоїла, то ще й цьом мусиш дати, – відповів він чи то жартома, чи як… Тільки замість цьома я поставили перед ним масляницю.

– Поможи мені, Іване, бо рук уже не чую. Завтра, може, хтось із родини прийде, тож треба буде щось на стіл поставити.

Він не сказав ні слова і послушно почав бити масло, сопучи та морщачи лоба. Одначе думки його були все одно там, з козаками…

Я побігла у комору помитися, перевдягнути сорочку. Коли ж повернулася, то мій чоловік стояв у хаті перед скринею, віко якої було відчинене. Він тримав у руках свою стару козацьку шаблю, пістоль, порохівницю і ріжок для куль. Я притулилася до нього і стояла мовчки.

– Там, на Січі… Он де, Марусечко, справжня воля. Там усі рівні: нема ні пана, ні хлопа. Товаришами один одного величають, а не псячою кров’ю. А земля там яка!..

Я притулилася до нього іще сильніше. Мені ставало страшно, коли Іван починав говорити такі речі. Що нам до панів та хлопів? Мій чоловік майстер, синок росте, земля є, хата, господарство. А козаки собі нехай бунтують: тільки там, у себе. А тут уже як є. Не хочу я того визволення, аби тільки війна не прийшла до нашого краю, аби не загинули найрідніші, найкращі. Я про це кожного вечора молила Бога, але вголос не говорила цього своєму чоловікові і не скажу ніколи, аби він не розізлився на мене. Я зможу його стримати, не дам піти на війну і цього разу він точно не загине.

– Ходімо лягати, бо я щось змерзла, – попросила.

– Щось Івасика довго нема, – сказав Іван, виглядаючи у вікно.

– Він у баби заночує. Ходи.

Іван склав акуратно свою зброю назад у скриню, закрив віко. Я взяла його за руку, повела за собою. Ми полягали на лежанку, я притулилася, слухаючи його серце. Ми не стали відразу кохатися: сама собою зав’язалася бесіда. Згадали про давно минулі роки нашої юності, залицяння, короткі літні вечори, проспівані ночі. Ця розмова трохи розвеселила нас, тож скоро слова переросли у поцілунки. Ставало все тепліше, гарячіше; ми скоренько позбулися від непотрібного одягу – і я враз відчула на собі легкий тягар його тіла. Він цілував мене і пестив – я заплющила очі від блаженства, руки ж усе сильніше притискали кохане тіло до себе…

Ми лежали на ліжку, не криючи своєї наготи. Раптом знову та сама тривога, знову те саме дежавю! Три, два, один…

Хтось постукав легенько у віконну раму.

Коли ми були вже одягнені й Іван відчинив двері, на порозі стояв якийсь перебендя в лахмітті. За його плечима була кобза.

– Ну, здоров, товаришу, – привітався.

Мій чоловік раптом посміхнувся і вхопив нежданого гостя в свої обійми.

Цього чоловіка звали Східняком, родом був десь із Слобожанщини. Січовик. Колись вони з моїм чоловіком козакували, навіть в одному курені жили і «хлебтали з одного казана курінну щербу».

– Я від Хмельницького. Іди клич надійних людей, будемо говорити, – сказав Східняк, сторожко виглядаючи у віконце. Іван узяв шапку і пішов. Гість примостився втомлено на лаву, узяв кобзу й заграв. Я знала, що моя пісня мала силу, але його – ще більшу.