Розділ 17 Марія

– Радив уже я тобі – не послухала. Все, що я зараз можу зробити, – попередити тебе: чорна хмара знову нависла над головою твого мужа.

Я не повірила:

– Що ж із ним може статися? Скоро Судислав здасться, його покарають – і мій Іван знову повернеться додому!

– До Городка підходять ляхи й угри. На полі буде січа зла і немилосердна.

Серце моє похололо. Що ж робити? Він ніби прочитав це моє німе запитання.

– Ти можеш узяти дитину і піти до своєї хати, помолитися. А можеш лишити дитину тут і бігти щодуху на поле, аби спробувати його врятувати.

– Я спробую, – впевнено сказала я, тоді передала обережно Івасика дідові. Він узяв. Синок, відчувши тривогу, заплакав. Серце моє рвалося, та зараз було не до того: я побігла щодуху геть. Впевнена була: встигну!

Бігла все далі від річки, прислухаючись, чи не плаче там, позаду, мій хлопчик. Та він не плакав – заспокоївся на руках у ангела. Молилася, пошепки благаючи небесні сили допомогти.

Коріння, переплітаючись, ловило мене за ноги, дряпало до крові, але я все бігла і бігла. Одним махом перестрибнула потічок, перелізла через завалене дерево, що розляглося просто посеред стежини. Тоді бігцем спустилася в яр, знову видряпалася нагору. Кинулася далі, та раптом зачепилася ногою за корінь і впала з розгону. Було боляче. Забившись, спробувала підвестися, але раптом прислухалась: з боку поля їхали вершники. Не наші – угри. Пам’ятаючи свою пригоду з обрами, я принишкла, забиваючись у найгустіші кущі.

Їх було четверо. Коні їх швидко їхали втоптаною стежиною поміж дерев, дзенькала їхня зброя, б’ючись об ковані залізні лати. На голові – шоломи із заборолами, так що зовсім не було видно облич.

Вони враз зупинилися, коні їхні стали бити копитами й задирати збуджено голови. Один з них поплескав свого вороного по крупу і зіскочив на землю. Він зняв шолом – і я раптом зойкнула від несподіванки: це був Недоля! Демон ніби щось почув, передав повід свого коня Малому.

– Шо таке? – спитав його Лихо. – Ми вже приїхали?

– Не знаю.

Інші троє також познімали шоломи – були упрілі. Біда узяв бурдюк з вином – випив. Недоля рушив просто до мене. Я принишкла в кущах, сповзаючись тілом у яр. Він підійшов упритул, став заглядати. Впевнена – поліз би і всередину, та лати, що сковували усе тіло, не давали йому вільно рухатися, а шарити у них по корчах – важка справа. Він просто розглядав усе ретельно, я ж намагалася не дивитися на нього. Недоля іще мить так постояв, тоді повернувся в інший бік і почав там нишпорити очима.

– Що ти там видивляєшся? Мару побачив? – нетерпляче запитав Лихо.

– Привиділося, – нарешті відповів Недоля, а тоді почав сопучи порпатися у своїх штанах. Діставши, що потрібно, видихнув із полегшенням, а струйка жовтої рідини полетіла із яру вниз. Докінчивши справу, Недоля заправився і пішов назад до коней.

– Кажеш, Малий, інакшої дороги нема?

– Ця – найближча. Інші йдуть околицями.

– А ще якісь броди через Верещицю є?

– Поблизу нема. Якщо вони захочуть перескочити річку, то дев’ять з десяти, що підуть цією дорогою, – твердо відповів Малий.