Розділ 15 Демон

– На нас ідуть ляхи й угри. За кого ж станемо: за ними, чи за Мстиславом, князем нашим, котрий лишив нас на поталу ворогу?

Бояри один по одному загомоніли, та все голосніше й голосніше.

– Не може того бути: у Мстислава мир і дружба є з Лестьком! – сказав один.

– Уже нема. Данило пішов війною на ляхів, відбив у них Берестій, Угровськ та другі городки. Лестько думає, що то Мстислав намовив зятя. Чи так, чи сяк, а сини Романові знову хочуть накликати війну на наш край.

Бояри загули ще більше: дивувалися, як швидко сини Романові вбираються в силу.

– Як же ми можемо стати за Лестька, якщо Мстислав є нашим князем? За князя свого постоїмо! – гукнув один з молодих і гарячих бояр. Та раптом усі затихли, чекаючи, що скаже Судислав. Він усе крутив у руках свій кубок, оглядаючи його зусібіч, тоді поставив на стіл і мовив:

– Мстислав і так у Галичі сидіти не буде: має многі землі під собою. Замість себе зятя свого залишить – Данила. Хочете, боярове, аби син Романів сів на столі Галицькому?

Відразу йому відповісти не змогли – замислилися. Тоді мовив один:

– Роман багато зла наробив боярам.

– Він забере у нас землі і ліси, – мовив інший.

– Данило забере нашу сіль! – випередив Судислав третього, що також хотів щось сказати. – А чого ми варті без нашої солі?

Бояри замовкли. Бернатович вів далі:

– Колись я сам їздив до короля угорського, аби відпустив нам Данила. Я кланявся йому, просив. Надію тоді ще мав, що малий узяв вдачу мамину, а не вітцеву. Та нє, не таким виріс. Разом з братом своїм у пір’я вбивається, повертає собі землі батькові, в один кулак збирає. Знаю таких: не спочине, доки свого не доб’ється, доки в Галичі не сяде. То що ж робити будемо?

– То вже ти нам порадь, боярине, – сказав воєвода.

Бернатович легенько посміхнувся.

– Відколи Роман згинув – не було міцної княжої руки над нами, бо перекидали ми князями, як самі собі хотіли. Час би вже й Мстислава гнати із нашої землі, а з ним і зятя його. Ляхи з уграми поможуть. Запремося в замку! Стіни тут, у Городку, високі, рови глибокі, припасу вдосталь. Будемо стояти, доки не прийде допомога.

Бояри перезирнулися: схоже, їм така думка припала до душі. Та були й такі, що сумнівалися, однак ніхто із «зажирілих» бояр відкрито не виступив проти. З тими, що вагаються, треба було провести бесіду, тому я вилив залишки меду зі жбана в чару свого сусіда зліва, а сам покликав служку. Той забрав порожній посуд, я ж непомітно запхав йому монету до кишені.

– Після учти чекай на мене – буде робота. А ще даю тобі наказ: отруїш цих псів – не люблю, коли на мене гавкають.

Ще одна монета впала юді до кишені, той слухняно кивнув головою і пішов геть. Я потирав задоволено руки – був собою задоволений. Що я міг запропонувати боярам? Звичайно, ще більше влади і золота…