Розділ 34

— Ви маєте рацію, тільки самі страждаєте на погану пам’ять. У нас роботи — гори. Не забудьте про вуха. Або занотуйте.

І там від’єдналися. Мені здалося, що під час наших перемовин хтось поруч із юристом сміявся. Чи може, це тільки моя підозріливість? Ну, хто може сміятися під час таких кримінальних «тьорок»?

У кіоску придбала цілу купу газет і дізналася з них, що до Києва приїхав мандрівний цирк. О-ля-ля! Там виступають гімнасти, віслючки, верблюд, двоє клоунів, песики і звичайна свійська свиня, їхати до цирку довгенько, та маршрут розписаний, розклад вистав також. Ну, що ж, поїду.

Задурити голову Олегові — раз плюнути. Сказала, що маю справи в місті на предмет візиту до косметолога. Хіба така сучасна дівчина, як я, не відвідує час від часу косметичного кабінету? Відвідує. Олег не здивувався. І сам, мабуть, не від того, щоб із поживною маскою на обличчі полежати на канапі в пристойному салоні. Я прокралася до комірчини, де на споді старої коробки з-під кавоварки в зім’ятому конверті тримала гроші. Все було на місці. Сховала конверт за ремінь джинсів, надягла вітрівку, взула камуфляжні черевики «Еко», моєї улюбленої фірми, цьомкнула в напахчену щічку Олега та відбула до цирку. Там гроші переклала в сумочку.

Боже, як же давно я була в цирку востаннє! Ще вдома, коли приїздив цирк із мотоциклістами. Було дуже страшно.

Цирк здаля розповсюджував особливий запах. Кажуть, жоден цирк не може обійтися без нього, бо там є тварини. Люди йшли до каси дружненько, вели діток, купували їм солодку вату, поролонові носи, вуха й потворні різнокольорові кіски. Цей реквізит продавали клоуни та молоді нафарбовані дівчата. Пізніше я побачила одну з них під куполом.

Я роздивилася навколо. Серце калатало. А мала ж просто віддати конверта. Стала в чергу по реквізит. Виявилось, тут вуха вже всі розпродали. У іншого клоуна теж не було. Але ж тільки-но їх було повно, діти ж ондечки ходять залою, зачіплюючи за бажанням одне одного відстовбурченими рожевими вухами. Що ж робити? Якщо зі мною перестануть спілкуватися ці пройдисвіти, так швидко знайти інших партнерів я не зможу. Та й взагалі, не виключено, що зовсім не знайду. Треба знати місця. Я знаю два: інтернет і місцеві газети.

Що ж робити? Я підійшла до дівчинки з мамою, які їли вату й розмовляли про те, чи виступатиме свинка, зображена на плакаті, й чи не можна бабусину кицю навчити такого. На поні дівчинка вже покаталася й сфотографувалась. Вуха рожевого кольору мене причарували.

— Благаю, продайте вушка! Мій син так давно мріє про них, а вони вже скінчилися. Хочете, я замість них два носи куплю? Ти, дівчинко, й твоя мама дивитиметеся виставу з однаковими носами. Це прикольно, — я звернулася до малої, не надто розраховуючи на маму.

— Ні, двоє носів нам не потрібно. Досить і пари вух, — сказала мама, яка, очевидно, уявила себе з рожевим поролоновим носом.

— Я дуже вас прошу! Мій синочок, він такий нещасний! Його так б’ють інші діти в садочку! Я хочу йому хоча б якусь позитивну емоцію за вихідні подарувати. В понеділок його знову битимуть.

— Мамусю, давай допоможемо хлопчикові. Ну, давай, — дівчинка мала добре серце. — І я хочу, щоб ми обоє сфотографувалися з носами і відіслали татові. Ну, будь ласка.

— Я не буду фотографуватися з носом. Тато побачить — і ніколи не приїде взагалі. Він і з такими носами нас недуже любить. І не просіть, дівчино, — це мама вже зверталася до мене.

— Я вас благаю!!!

Мала схлипнула, і я відійшла, чатуючи на тих, хто ще мав потрібний мені артефакт і вигляд мав би більш-менш доступний.

Ззаду хтось торкнув мене за плече, й стало страшно. Чи не вбивають у них за те, що прийшов без умовного знаку? Можуть прийняти за підставного.

— Нате вуха й ходімо по носи, — жінка мусила-таки послухатися доньки, бо та розмазувала по обличчю сльози.

Носи було придбано за якусь мить. Мала змусила маму на власного носа начепити ще одного, й вони пішли шукати дзеркало. А я відірвала одне вухо і в такому вигляді почала розгулювати в натовпі, намагаючись потрапити на очі всім відразу бо мало там що. Симпатичний підтягнутий дідусь порівнявся зі мною:

— Вам пасує, красуне.

Про красуню в паролі не було. А ось «вам пасує» — це моє. Я зраділа й пішла за ним. Дідусь помітив переслідування й трохи розгубився: