Розділ 34

Хлопець побіг від нас, озираючись, чи не женемося.

— Ну, што? — спитав Олег, — пойдьом посмотрім прєдставлєніє, ілі домой?

— Додому. Чогось я втомилася. Ледве на ногах тримаюсь. У мене з представлєніями перебор вийшов.

— Нє думал, што ти такая наівная. А когда увідєл, как ти, діко озіраясь, прятала за пояс дєньгі, понял, што подонкі побєділі твой здравий смисл.

— Ти що, шпигував за мною?

— Слєділ, как же іначє? Но ето нєсложно. Ти била занята своїмі мислямі, по сторонам нє смотрєла. Так нєльзя, ето нєграмотно.

— Слухай, ось чому хтось реготав біля трубки, коли я з цим розмовляла. Та їх там ціла банда!

— Может, банда. Он же всьо врємя говоріл «ми».

— Дякую, Олежику, я б уже була без грошей. Маю що людям роздати.

— А как же Артур?

— Я не можу дістати стільки грошей, скільки вимагають бандюки. Лишилася тільки квартира Лідії Костянтинівни. Я не зможу їй запропонувати продати квартиру.

— Да, ето нєпросто. Пусть прієзжаєт отєц і сам занімаєтся. Ти нє всєсільна.

— А якщо він приїде, коли вже буде пізно? Я ж собі не пробачу!

— Ну, нє можєшь же ти пойті к нєй і всьо рассказать? Ето єдінствєнний виход, но пойті к больному чєловєку с такім прєдложенієм — надо імєть мужество. Я би нє смог. Может, всьо же в міліцію? Хотя, єслі честно, ти права. Вот только сіл у тєбя нє найдьотся на дєйствія, коториє помоглі би мальчіку.

— А я зможу. Піду завтра ж. Послухай, давай не будемо підходити до телефону, щоб виграти час. Поки вони з нами не поговорять, вони його не вб’ють.

— Давай. Ти такая глупишка. Жаль, што мнє нравятся мальчікі. І снімі ти ето дурацкое ухо. В шапочкє гноміка ти смотрєлась би гораздо лучше. І єщьо. Зачєм ти прєслєдовала дєдушку в циркє?

— Зачєм, зачєм. Так треба було за сценарієм. Ти ось такий правильний — скажи, ти завжди все деталізуєш, продумуєш?

— Конешно, і єщьо я нікогда нічєго не забиваю. Когда всьо распланіруєшь, проколов не биваєт.

— А у мене бувають. Треба в тебе повчитися.