Розділ 32

— Кредити банк дає, а не я. Але з вашою зарплатнею вони стільки не дадуть. Не розраховуйте. І все ж таки, навіщо?

— Ви забули, що я збираюся заміж за кордон? Хочу показати женихові, що не з бідних, що вмію втримати копійчину. Бо ще подумає, що з голодранцями пов’язує свою долю.

— То ви для цього? Якщо з банку вимагатимуть якісь папери підписати по місцю роботи, я не підпишу. Не можу повірити, що в нормальної людини з нормальної сім’ї можуть бути такі безглузді авантюрні ідеї. Мені казали, що на вас якесь опудало вчора чекало біля входу? Так?

— Боже, спаси мене від моїх ближніх! На мене чекав нормальний хлопець, а вони витримати не можуть того, що на їхніх дочок ніхто не чекає. Це ж треба! Та він нормальніший за нас усіх разом узятих. Ось ви, наприклад, знаєте, що означає «300 років ККМВ»? Не знаєте? Я також не знала. А він мені сказав. І, між іншим, два курси Щукінського училища скінчив. А те, що такий вигляд має, то це його особиста справа. Ви маєте такий вигляд, який вважаєте за потрібне мати, й таку зовнішність, яку Бог вам дав. А мені, між іншим, ваш шкіряний піджак не подобається. Ви в ньому наче з шафи виглядаєте. Ні, не так. Наче з шафи росте голова, а то, виявляється, ви в піджаку.

— Із шафи голова?!

— Авжеж, із шафи голова. То дасте грошей? Мені дуже потрібно, повірте.

— Ідіть звідси. Якщо я вас ще сьогодні побачу, то будете цей відгул відробляти. І я не жартую з вами. Дістали!

За дверима стояла секретарка.

— Про що ви? Я почула тільки, що він тебе змушує відробляти відгул. Як це?

— Так це. А ти не вірила.

Край. Грошей більше ні в кого з моїх знайомих не може бути. Я купила газету з оголошеннями й сіла на лаві у сквері. Мені потрібен був досвідчений юрист, який ні перед чим не зупиниться задля власної наживи. Продати квартиру Лідії Костянтинівни — завдання не з легких. До того ж, продати треба швидко, бандити не чекатимуть. Потім повернеться Ігор із подорожі, я йому все розповім, і ми придумаємо, що робити з Лідією Костянтинівною. А поки що винаймаємо їй квартиру, або в мене хай поживе, хоч для мене це й незручно, та я потерплю.

Дзвонила я з телефонної будки довго, деякі абоненти навіть трубку кидали від огидності моєї пропозиції. Нарешті знайшовся один, який сказав, що таким не займається, та знає когось, хто погодився б мені допомогти. Я мала подзвонити за телефоном, який він продиктував. За тим телефоном мені назвали ще один, а там сказали, що я маю купити мобільного телефона і стартовий пакет, зробити по ньому не більше 10 дзвінків і тільки на певний номер, який мені повідомлять. Я так і зробила.

Після цих маніпуляцій перейшли до справи. Я сказала, що власниця квартири недієздатна, ненормальна, відверто кажучи. Щоправда, зараз видужує. Я хочу продати її квартиру без її дозволу. Але нехай про мене погано не думають, я потім щось вигадаю і власниця не залишиться на вулиці. Я порядна дівчина, якщо треба, принесу довідку з місця роботи. На тому кінці заіржали. Сказали, що вірять, але випадок дуже складний. За складність вони беруть — і назвали таку суму, що я мало не втратила свідомість. Сподіватися, що лишаться якісь гроші, на які, взявши в Ігоря певну суму, можна буде купити іншу квартиру Лідії Костянтинівні, не доводилось.

— Це грабіж. Де ваша совість?

— Пані, про вашу совість я мовчу, — пролунало зі слухавки. — І ще нам потрібен завдаток. Бо вкладемо гроші у вирішення вашої проблеми, а ви десь подінетеся.

— І який же завдаток? — спитала я.

Сума знову була жахлива, але майже реальна. Домовились, куди я маю принести завдаток завтра ввечері. Ні, не ввечері, вночі. Чекатимуть у якомусь там сквері на останній лаві. Якщо ліхтар на стовпі світитиметься — не підходити. Ну, і певна річ, зі мною не повинно нікого бути. Тільки юрист побачить, що я йду не сама, наша співпраця скінчиться. І більше таких дурнів, які ризикують, аби тільки клієнта вдовольнити, я не знайду.

Що ж, доведеться в ломбард занести чи продати сережки, ланцюжок і каблучку. Пройдуся відділом, напозичаю трохи.

Додому я летіла, мов на крилах. Олег зварив борщ, наліпив пельменів, дістав із холодильника компот. Як добре, коли хтось тобою опікується. Я розповіла йому все про сьогоднішній день. Він уважно слухав, а коли я розповіла про «доброго» юриста, аж виматюкався.

— Згодна, вони сволота, але ж Артура треба врятувати, правда ж?