Розділ 32

— Я поїду, але на душі в мене не дуже спокійно.

— У мене також, але мусимо з цим якось жити. Хай Оленка з вами піде.

— Оленка не піде, бо їде з командою на збори. Вона й так багато часу на мене витратила. Піду сама, якщо ти зайнята.

— Так, я зайнята, я дуже зайнята. І, як завжди, чужими справами. Але хто, як не я, допоможе стражденним?

— Віко, щось ти мені не подобаєшся.

— Байдуже, подобаюсь я вам, чи не подобаюсь — мені треба йти. До речі, й синові вашому я не подобаюсь. Мені що, вішатися, коли я вашій родині не до вподоби?

І я пішла на роботу. Секретарка з моєї появи дуже здивувалася:

— Віко, ти ж у відгулі. Я тебе відмітила в табелі, як годиться. Витирати?

— Ні, я на хвилинку. У себе? — кивнула я головою в бік кабінету.

— У себе, зараз попитаю, — вона доповіла про мене по телефону, а по тому сказала:

— Можеш зайти. Він скоро на нараду відбуває, так що недовго.

Я зайшла, без запрошення вмостилася в кріслі й подивилась шефові у вічі. Вони були сумні та стомлені. Куди й поділися зухвалий блиск, упевненість і таке інше.

— Я вас слухаю. Ви не у відгулі?

— Я у відгулі, на хвилинку забігла. Чи не позичите мені грошей? Багато грошей.

— Скільки — багато? Двісті гривень? — він дістав гарний шкіряний гаманець.

— Ви не зрозуміли мене. Мені треба багато — десять тисяч евро.

— Скільки?! Навіщо вам такі гроші? Проте… Не треба відповідати, таких грошей я вам не позичу, не маю.

— Пошукайте десь, благаю, мені дуже потрібно. Я потім віддам, коли зароблю.

— Не думаю, що у нас ви їх швидко заробите. Я таких грошей не маю.

— Що ви за начальник, коли не можете позичити грошей? Тоді дайте кредит.