Розділ 32

— Тоді йдіть геть. Як тільки мені щось треба, то вас нікого нема й до мене діла нема нікому. І всі такі бідні, такі вбогі.

— Віко, розкажи, дитино, що таке з тобою? Разом подумаємо. Знайдемо раду. Я маю досвід, а ти ще мале.

— Все, до побачення. Я не можу витрачати час на людину, яка думає тільки про себе.

— Віко, в тебе щось із головою.

— Прощавайте, Галино Степанівно, я мушу подумати, що продати. Дачу можете продати?

Вона перехрестилася. Але це ж завдяки мені вона має дачу!

Потім я дзвонила своїй подрузі-психоаналітику. Вона грошей не мала, бо справи йшли кепсько. Людей, які б їй повірили та заплатили великі гроші за консультації, було небагато. Можливо, вони десь були, потребували порад психолога, але шляхи їхні з цим класним фахівцем поки що не перетиналися. Вистачало на податки й трохи на життя, але не на те, про яке вона мріяла.

Лідія Дмитрівна також не зраділа з мого дзвінка. Я сказала, що зайнята і не зможу піти з нею по магазинах.

— Віко, адже ти казала, що візьмеш відгул. Я не можу без тебе в такій ситуації. Учора півдня тинялась «Метроградом». Це такий шок!

— А ви що думали? «Метроград» — це купа товарів, розгубитись можна. І для мене такий шопінг був би шоком. Ніколи не знаєш, на чому зупинитися.

— Я не про це. Купа — для тебе й твоїх однолітків. Мене там бачити не хочуть.

— Не вигадуйте. Їм аби покупець.

— Я також так думала. Але з такою каргою, як я, їм не хочеться мати справи. Казали, що на мене в них нічого нема, а в одному магазинчику після того, як я здуру поміряла їхню спідницю, навіть освіжувачем повітря побризкали у примірювальній. Майже в очі мені бризкали, щоб швидше забиралась.

— І ви таке стерпіли? Кажіть, у якому бутику — я їм цього не подарую! Адже ви ветеран праці. Їм шкода, щоб ви якусь спідницю на себе начепили та трохи в ній постояли біля дзеркала? Їм же все одно нема чого робити.

— Знаєш, Віко, старі нікому не потрібні, вони всіх дратують.

— Ну, не всі. Не треба узагальнювати, хоча є такі, що дивуєшся, як із ними живуть їхні родичі. Он у нашому будинку одна бабця є. Стоїть і жебрає біля супермаркету щодня, аби тільки насолити домашнім. Мовляв, дивіться, люди добрі, які в мене син і невісточка, а ще дві онуки. А вони її навіть ікрою годують. Ви ж не така.

— Не така, я знаю. То ти відгула взяла?

— Так, узяла, мені без відгулу сьогодні, ну, ніяк.

— То ми йдемо, чи щось сталося?

— Поки що ні, але може статись, якщо я багато базікатиму. Їдьте собі самі.