Розділ 31

— Терористи — це ті, хто каже, що вокзал заміновано чи школу. Тут зовсім інше. Ми йому нічим допомогти не зможемо. А міліція… — я замислилась.

— Я в етом нє понімаю. Может, ти права. Но я счітаю, что надо сообщіть в міліцію. Пусть іщут. Ето іх работа. Звоні.

— Ти що, здурів? Вони ж його дійсно вб`ють. Не можна ризикувати життям хлопця. Поїхали!

— Куда? Давай поєдім, поужинаєм!

— Яке поїдім? Треба рятувати Артура!

— Ми к бабушкє?

— До якої в біса бабушкі? Ми до батька!

— Віка, так нєльзя. Давай подумаєм спокойно. Можно всьо іспортіть. Давай поєдім картошкі, а параллельно порассуждаєм.

— А якщо його вб’ють?

— Думаю, что пока нє уб’ют. Оні же с тобой єщє нє говорілі. Оні говорілі со мной, а я сказал, что нічєго нє знаю, тєбя нєт дома, а я посторонній чєловєк, іностранєц.

— Чому ти кажеш, що вони з тобою говорили, з тобою ж говорив Артур?

— Ну ето же ясно, как Божий дєнь, он говоріл, а тє, кто єго похітіл, навєрноє, билі рядом і єму подсказивалі. Ти што, думаєшь єму тєлєфон оставілі?

— Справді. Я не подумала про це.

Ми почали їсти картоплю. На салат часу вже не витрачали. В пароварці доходила до кондиції кукурудза. Цей сорт вариться неймовірно швидко, на відміну від наших. Я здригнулася, коли несподівано пролунав дзвінок в двері. Олег також напружився:

— Оставайся на мєстє. Я открою. Мало лі кто ето.

Він пішов до дверей, а я причаїлася за одвірком і нащось ухопила улюбленого фікуса. Він за літо підріс і важив достатньо, щоб перетворитися на холодну зброю. Звичайно, у вправних руках.

За дверима стояла баба Галя, моя улюблена мила сусідка. Вона щойно прибула з дачі, привезла грушечок та яблучок. Побачивши Олега, баба Галя навіть трохи відступила назад, подивилась на номер квартири. Я вже бігла її обіймати, але вона підняла руку, щоб перехреститися від вигляду мого квартиранта.

— Віко, хто це?

— Це мій знайомий із Ростова, в поїзді познайомилися. Він і вам сподобається, впевнена. Йому нема де жити, люди такі черстві, а Київ йому завжди як рідне місто.

— А Рома знає?