Розділ 31

— Передам. Вона зараз тут.

— На все добре! Завтра я буду у вас об одинадцятій, ми поїдемо в місто й дещо купимо. Я одежу маю на увазі — я поклала слухавку й замислилась, що робити: захлинутися від ридань, чи вдати, що не ревную Рому до Оленки. У кожного варіанту були свої переваги.

День добігав кінця. Я обійшла всіх, із ким приятелювала на роботі, розповіла їм про свої поневіряння в чужім краї, про те, як я там говорила по телефону з нашою секретаркою українською і зайшов якийсь чоловік, послухав трохи, а потім каже:

— Сразу догадался, дєвчонка с Кубані!

Усі сміялися. За розмовами я так і не вибрала часу подзвонити Лідії Костянтинівні. Та й чого їй дзвонити? От якби Артура знайти, тоді б і дзвонити можна. А так, тільки хвилювати стареньку. Нічого, ще й на її вулиці буде свято. Вона цього дочекається.

Уже наприкінці робочого дня в мене задзвонив мобільний. Із міського таксофону телефонував Олег і просив, щоб влаштувала його на нічліг. Хоч би на одну ніч. Дружина друга дитинства виявилася справжнім монстром. Вона була вагітна, тому уявила собі, що може знущатися з чоловіка, не пускати його рибалити, пиво з друзями пити й таке інше. Поводиться так, ніби вона маленька вередлива дівчинка, якій усі щось винні. Друг дитинства не усвідомлював, що з нього просто знущаються, він дивився в рот дружині та у всьому їй потурав. Ранком він сказав Олегові: дуже вдячний, мовляв, за те, що друг його не забуває, приємно було згадати минулі часи, але подальше гостювання його неможливе, бо дружина нервує, Олег мусить правильно зрозуміти. Звичайно, він розумів. Лишив їм рибу, й при цьому дружина друга дитинства скривилася та заткнула носа пальчиками, ніби досі ніколи не нюхала тараньки. І ще друг сказав, що її розлютила Олегові нестандартність. Вона вважає, що вагітна жінка має обов’язково милуватися гарними краєвидами, слухати музику геніальних композиторів, ходити на виставки, де на картинах зображені гарні люди. Тоді, мовляв, синочок народиться з гармонією в душі. А якщо вона дивитиметься на «голубого», який нахабно оселився в їхній тісній квартирі, народитися може таке, що й радий не будеш. Олег усе зрозумів і не образився.

І ось він стояв біля інституту й чекав на мене. Я ще в поїзді помітила, що подорожує він майже без речей. Порожня сумка такого вигляду, ніби нещодавно в ній лежав протигаз чи якесь військове знаряддя, теліпалася на плечі. Нічого особливого в тому, що хтось на когось чекав біля виходу, не було. Проте не щодня на когось зі співробітниць чекає таке диво. Справжній красень у подертих джинсах, які висіли на його стегнах демонстративно низько, був убраний в рожеву футболку, поверх якої на шиї висів легковажний ланцюжок. Він, мов дитя джунглів, вирізнявся скуйовдженим волоссям, південною засмагою і привертав до себе загальну увагу. Мої колеги вповільнювали ходу й пильно роздивлялися незнайомця, забуваючи, що їм треба поспішати додому. Екзотична птаха й не думала шифруватись. Тільки-но я вийшла, Олег рушив мені назустріч, забрав кулька з бананами, які я купила в обідню перерву, цьомкнув у щічку й спитав:

— Додому? — наче знав, де мій дім.

— Так, тільки на базар заскочимо, — сказала я, розпливаючись у посмішці.

За нами спостерігали всі, хто полюбляв скрізь пхати свого носа. А оскільки серйозних подій у інституті останнім часом бракувало, колеги вирішили, що мій екстравагантний кавалер — це подія № 1. Не могла ж я їх розчарувати. Обійняла Олега за стан і повела його до метро. Хай тішаться та домислюють. Гадаю, дехто через це навіть спатиме погано.

А далі ми заїхали на базар по картоплю і всяку всячину, бо мої запаси скінчилися. Я маю на прикметі жіночку, в якої час від часу беру кукурудзу. Люди не розуміють, що існує різниця між дешевими вітчизняними сортами та чужою кукурудзою «бондюель». Інколи купую два качани — і це вся моя вечеря. Жіночка возить кукурдзу з Закарпаття. Сьогодні нам поталанило, вона була на місці з великим мішком — делікатеси на вечерю ми отримали. Вдома Олег перебрався в шорти й футболку, в яких подорожував із Ростова, та заходився чистити картоплю. Я згадала, що нема олії, а на салі картоплі не люблю. Побігла в маленький магазинчик у дворі. А коли повернулася, гість мій був блідий і знервований.

— Только успокойся. Спокойно, сядь на табурєт. Я тєбє сєйчас расскажу такоє… Ти мнє нє сказала, можно лі подходіть к тєлєфону. Сначала я нє собірался подходіть, но он так долго і настирно звоніл, что я взял трубку.

— Щось із моїми домашніми? З бабусею? От я свиня — не дзвонила після приїзду. Я невдячна і черства! Матір Божа, пробач мені! — я скочила з табурета й помчала до телефону. Олег мене зупинив, схопив за руку.

— Нєт, другоє, с бабушкой, навєрноє, всьо хорошо, хотя позвоніть надо, конєшно. Ти успокойся. Звоніл тот мальчік, Арчібальд, кажется.

— Не Арчібальд, Артур, напевне. Звідки ти знаєш, що він?

— Я нє знаю, я прєдполагаю. Он плакал і просіл о помощі. Он говоріл, что єго уб’ют, єслі ти нє організуєш викуп.

— Чому я? У нього є тато, бабуся… Пробач, бабуся не організує нічого.

— Чєго ти у мєня спрашиваєшь? Я только взял трубку. Нє надо било, я не імєл права подходіть к твоєму тєлєфону.

— Що ти відповів?

— Я сказал, что ми сєйчас же позвонім в міліцію, і оні узнают номєр тєлєфона, с которого звонілі, і тєлєфонним тєррорістам не поздоровітся. Чтоб Арчібальд нє пєрєживал, ми поможем.