Розділ 31

— Рома не знає, він тепер про мене нічого не знає. Могли б і не питати. Заходьте.

Баба Галя з острахом увійшла, боком просуваючись на кухню.

— На, оце тобі з саду Лідії Дмитрівни. Стільки його на землі валяється, що плакати хочеться.

— А ви к нам надолго? — Олег, посміхаючись приязно, взяв у неї з рук торби. — Проходітє. Может, поужинаєтє с намі?

— Дякую. У мене є своя вечеря. Я, Віко, не сподівалася, що ти така. Не сподівалася, — баба Галя осудливо переводила погляд із мене на Олега й назад.

— Яка я? Навіть дуже порядна. А що Рома такий, ви сподівалися? Сподівалися?

— Віко, мені Ліда про Рому й тебе казала, це непорозуміння. Все владнається. Повір моєму досвіду. Я багато в житті бачила. Ви пара!

— Пара? Яка пара? Я пара з Лідією Дмитрівною, це точно. З вами пара. А він парується з Оленкою. І нехай. А зараз пробачте, нам треба поспішати. У нас мало часу.

— На що це тобі з ним мало часу? Я он мамі твоїй подзвоню. А ви, молодий чоловіче, йдіть геть, воно молоде, придуркувате ще. У неї такий Рома, такий порядний, як його мама.

— Ну ето ви зря так говорітє. Она нє прідурочная. Она очєнь добрая і мілая дєвушка. Мнє стидно вас слушать.

— То не слушай, а забирайся. Геть забирайся. Чужа вона мілая, а не твоя. Чуєш?

— Так, Галино Степанівно. У нас мало часу, потім поговоримо, потім. Не ображайте людину, коли мало знайомі з нею. І взагалі, прошу нас вибачити, ми дійсно не маємо часу на балачки.

І я почала поволі наступати на неї, щоб старенька йшла геть. Грізно так наступала.

— Та дай хоч торби свої позабираю, малахольна!

— Потім, потім. Не пропадуть ваші торби. Дякую за турботу. Але не терпить час.

І випхала Галину Степанівну за двері. Це ж зараз зав’яжися — вона на три години розтягне розмову. Олег стояв біля вікна й розгублено дивився на вулицю.

— Віка, я би ушол, но нє могу тєбя оставіть одну с такой проблємой. Ти попала в нєхорошую історію, я чувствую. Я собірался завтра уєхать, даже білєт взял, но нє поєду. Так куда ми сейчас?

— Зараз ми в стрілецький клуб «Сер Чарльз», а потім видно буде.

— Што ето за клуб, і зачем нам туда? А может, сразу к мєнтам? А?

— Ти що? Артур приречений, якщо ми їм подзвонимо! А в клуб треба, він належить його батькові. Я ж тобі розповідала, що батько в нього не бідний.