Розділ 31

— Может, сначала к єго бабушкє?

— Ти б її бачив! Вона ледь жива. Я їй не зможу сказати, що онука викрадено. Не витримає. Серце розірветься, чи ще щось таке скоїться з нею. Навіщо брати на сумління такий гріх?

— І всьо же, ти вєдь говоріла, что она єго много лєт нє відєла, может, она всьо нормально воспрімєт? Давай, попробуєм?

— Ні, вона не має до цієї історії жодного стосунку. Вона чекає на онука. І має дочекатися, — рішуче, мов героїня американського бойовика, сказала я.

У стрілецькому клубі на місці Галинки-дитинки сиділа незнайома дівчина. Про Галинку вона мені сказала, що її не буде ще тиждень, а шефа також нема й не буде. Я спитала про Ігоря. Дівчина приязніше глянула на мене.

— Так відразу б і сказала, що їхня знайома. Вони поїхали в Італію вибирати будинок. Плюнули на роботу і поїхали. Ти ж знаєш, як батько Галинку любить. Тепер його брати тут господарюють.

— Слухай-но, дай мені Ігорів або Галинчин мобільний, мушу їм терміново подзвонити.

— Ну, цього я не можу. Вони сказали, що тиждень будуть без зв’язку. У крайньому випадку ми можемо телефонувати. Але за кожен дзвінок — штраф.

— У мене крайній випадок, найкрайніший! Давай, я за тебе штраф заплачу! Будь ласка!

— Ні, не вийде. У нас тут військова дисципліна. Я не хочу втратити роботу. І ніхто тобі телефона не дасть. Хазяїн хоче раз у житті відпочити від роботи, від нас, і ми його розуміємо.

— Навіть коли я розповім надзвичайну історію? Історію, що стосується майбутнього його дочки?

— Тим більше. Нарешті вона знайшла того, кого кохає, хто подобається батькові та всій родині. Телефона тобі ніхто не дасть.

Я подивилася на Олега довгим поглядом, і він зрозумів. Відсунув мене на другий план, чарівно посміхнувся і спитав:

— Девушка, а єслі я абонемент на год куплю? Ви такая красівая, ви умная і должни нас понять, у нас нєт другого вихода, нам нужен тєлєфон, вам хозяін потом спасібо скажет — вот вспомнітє мойо слово.

— У нас тут дисципліна. Нам сказали — не давати телефон. Це наказ.

Олег ще не вірив, що його посмішка тут нічого не варта. Якби мені так посміхались, я б усі телефони пригадала, які забула десять років тому. Тим більше дивно — вона ж не знає, що він «голубий».

Уже смеркало. Ми поїхали до Артурової мачухи. У вікнах було темно, ми дзвонили, та марно. Ще телефон Ігоря мав бути в Лідії Костянтинівни та в комп’ютерному клубі. Охоронець був на місці, та радіти нам не довелося. Він сказав, що телефон викинув, бо не збирався нікому стукати на Артура.

Лідії Костянтинівні дзвонити я не могла.

— Нічево, — сказав Олег, — добро должно победіть, — і купив мені морозиво.

Я їла й думала, що добро перемагає, але не завжди відразу. Деколи воно перемагає, коли вже пізно.