Подолання діалектики німецької класичної філософії відбувається і з позицій екзистенціальної філософії. У результаті виникає екзистенціальна діалектика – вчення про суперечливий розвиток у світі індивідуального існування.
Н. Хамітов
ДІАЛОГ КУЛЬТУР – процес спілкування культур, в ході якого відбувається їх взаємна трансформація. Діалог культур може розвиватися у межах трьох можливих стратегій: 1) домінанти однієї культури над іншою; 2) синтезування їх у нову культуру без збереження цих культур; 3) синтезування зі збереженням цих культур.
Перша стратегія є досить поширеною і подеколи виявляється парадоксально: цивілізаційне домінування одного народу над іншим не завжди означає культурне домінування (взаємодія греків і римлян у межах Античності).
Друга стратегія означає розчинення меж своєрідності культур, що вступили у діалог, і створення нової єдиної культури; при цьому в тій чи іншій формі одна з культур домінує (США).
Третя стратегія передбачає взаємозбагачення та синтезу культур, при яких межі своєрідності не знищуються (проект єдиної Європи).
Н. Хамітов
ДОЛЯ – екзистенціал людського буття, що виражає фундаментальні умови і можливості людини і її світу. Доля завжди народжується при зустрічі зовнішнього і внутрішнього світу людини. Доля – це вектор, що визначає найімовірніші події життя, але цей вектор завжди може бути змінений творчим зусиллям людини. Поняття "доля" може описувати як індивідуальне, так і колективне буття (доля народу, доля країни).
Дві крайні позиції по відношенню людини до ідеї долі позначаються поняттями "волюнтаризм" і "фаталізм". Проголошення долею власної волі породжує волюнтаризм, підпорядкованість долі як зовнішній сліпій силі – фаталізм.
У розумінні долі до волюнтаризму близький суб'єктивний ідеалізм, а до фаталізму – об'єктивний ідеалізм і матеріалізм. Подолання крайностей волюнтаризму і фаталізму можливо в персоналізмі, де доля усвідомлюється як співтворчість людини і Бога, збігаючись із призначенням і місією.
У релігійному світогляді людини культур індуїзму і буддизму доля сприймається як відплата за гріхи чи досягнення минулого, обумовлене законом карми. Людина християнської культури бачить у долі волю Бога, яку варто сприймати як кару чи нагороду.
Н. Хамітов
ДУХ (грець. nous, лат. animus) – категорія, що виражає вищу природу буття вільної істоти, яка виявляється в здатності до пізнання і самопізнання, творення і самотворення. Завдяки духу виникає відкритість буття – можливість і дійсність виходу за будь-які межі і, разом з тим, єдність буття. Дух містить у собі такі явища як розум, свідомість, воля, натхнення, але не зводиться до жодного з них, будучи інтегруючим принципом внутрішнього і зовнішнього світу людини.
У давньогрецькій філософії дух виражається поняттям "нус", яке означає насамперед "розум", "напрям думок". У Анаксагора "нус" – це світовий розум, що створює єдність і розбіжності у світі, у Платона та у неоплатонізмі "нус" – це начало, що створює світову ієрархію: він постає як єдність ідеальних форм (ейдосів), з'єднується завдяки їм зі світовою душею (Психеею) і перетворює матеріальний світ з хаосу в космос.
Християнське вчення про Святого Духа представляє духовне начало одним з іпостасей Трійці. З іншого боку, у християнському світогляді існує образ занепалого духу, позбавленого не тільки святості, а й людяності.
Романське Відродження трактує дух насамперед як вітальну силу, життєву енергію, тоді як у річищі германського Відродження дух розуміється як здатність до віри. У Новий час дух зв'язується насамперед із пізнанням, виступаючи основою єдності суб'єкта й об'єктивного світу. Епоха Просвіти розуміє дух як актуальний розум, що виражає себе в процесі мислення. І. Кант визначає дух як "оживляючий принцип у душі". У Гегеля зустрічаємо вчення про Абсолютний Дух, який, пізнаючи Абсолютну Ідею в природі і людині, в стихії філософії звертається на себе й проходить шлях самоусвідомлення.
Категорія "дух" широко використовується в релігійному екзистенціалізмі, персоналізмі, філософській антропології М. Шелера, екзистенціальній антропології і метаантропології, психоаналізі К. Юнга, андрогін-аналізі.
(Див. також: душа, духовність і душевність).
Н. Хамітов
ДУХОВНА КУЛЬТУРА – частина культури, яка включає в себе мистецтво, релігію, філософію. Подеколи до духовної культури відносять також фундаментальну науку. Поняття "духовна культура" генетично пов'язане з гегелівським поняттям "Абсолютного духу", який є самопізнанням абсолютної ідеї в царинах мистетства, релігії, філософії. У межах марксистської традиції духовна культура – надбудова й відображення матеріальної культури; вона має лише відносну самостійність.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 10. Приємного читання.
