Буття людини характеризується відкритістю – здатністю до виходу за межі будь-якої наявної ситуації, а також креативністю і плюральністю виявів. Це породжує світ людини як особливий спосіб взаємодії людини і буття. Відповідно до філософської антропології М. Шелера в основі буття людини знаходиться дух і осмислені емоційно-душевні акти, що породжують цінності. Для низки філософських традицій XX – XXI століть типовим є поділ буття людини на справжнє і несправжнє (перетворене). Несправжнє буття людини в екзистенціалізмі – це відмова від вибору, що розмиває духовні контури особистості і наповнює невизначеністю, яку М. Гайдеггер виражає в понятті "das Мап". Ж.-П. Сартр трактує по-справжньому людське буття як вільний вибір "проекту" свого життя. У персоналізмі М. Бердяева справжнє буття людини – у виході за межі буденності на шляху з'єднання особистості людини й особистості Бога у творчому акті. У межах гуманістичного психоаналізу Е. Фромма поняттю "бути" протиставляється поняття "мати". У метаантропології буття людини розділяється на буденне буття людини, граничне буття людини і метаграничне буття людини.
Людське буття стає собою лише перетворюючись в спільне буття, коли свобода, як любов до себе розвивається до свободи як любові до Іншого. Однак людина в нашому світі не існує як абстрактна істота, що дарує всім однакову любов. Людина завжди трагічно пристрасна, тому що належить до певної статі, вона розполовинена, і це наповнює людські відносини нескінченно жагучим, пошуковим і пристрасним характером.
Н. Хамітов
БУТТЯ МЕТАГРАНИЧНЕ (метаграничне буття, метаграничне буття людини) – ключове поняття метаантропології, що описує вимір людського буття, на якому відбувається вихід за межі буденного буття з його безособовою завершеністю і граничного буття з його незавершеністю і усвідомленою екзистенціальною відокремленістю. Метаграничне буття є подолання замкненого характеру людського буття, який виражається у самодостатності владно-вольових актів та об'єктивації як творення продуктів культури. Творчість як об'єктивація у метаграничному бутті переходить у творчість як актуалізацію – самотворення і творення продуктивної комунікації. Розгортання метаграничного буття можливе через феномени толерантності, свободи та любові, що означає глибинне очищення й олюднення буття людини через його розречевлення, деоб'єктивацію; це – екзистенціальне очищення людського буття.
У метаграничному бутті процес трансцендування, який визначає людське буття взагалі, зазнає фундаментальної метаморфози. Людське буття стає не просто трансцендуванням і не просто само-трансцендуванням; воно стає антропо-трансценденцією – особистісний трансцендуванням, що входить у потаємні глибини особистості, а тому долає межі і буденного, і граничного буття людини, набуваючи при цьому гармонію, на яку є лише натяк у буденності, і передчуття якої дано у дисгармонії граничних станів людини.
Н. Хамітов
В
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – категорія етики, що характеризує виконання особистістю свого морального чи правового зобов'язання, здатність визнати авторство своїх вчинків і прийняти їхні наслідки.
Використання категорії "відповідальність" по відношенню до особистості означає визнання її зрілості. З іншого боку, в тоталітарних суспільствах слово "відповідальність" використовується для придушення особистісного начала в людині – як правило, через активізацію в ньому почуття провини чи сорому.
У залежності від свободи вибору дій відповідальність може бути зовнішньою і внутрішньою. Зовнішня відповідальність нав'язана суспільством чи іншою людиною. Внутрішня відповідальність – наслідок вільного вибору, відхід від такої відповідальності викликає докори совісті.
Внутрішня відповідальність може бути як перед іншою людиною чи суспільством, так і перед собою, своєю життєвою місією. Справжня зрілість означає здатність поєднати всі ці прояви внутрішньої відповідальності.
Н. Хамітов, С. Крилова
ВІДЧАЙ – екзистенціальна ситуація граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому просторі. С. К'єркегор виділяє два види відчаю: пристрасне бажання не бути собою та пристрасне бажання бути собою. Сучасні дослідження показують, що ця контроверза породжує суперечність і, розв'язуючись, може породжувати ще один фундаментальний вид відчаю – непозбутнє прагнення вийти за свої межі, стати Іншим. Якщо перший вид відчаю може призвести людину до самогубства, а другий, витіснений у підсвідоме, – повернути буденному буттю, то третій виводить її у принципово новий буттєвий простір за межами буденності та граничного напруження – метаграничне буття. Останній вияв відчаю означає, що людина не може більше існувати в буденності та у граничному бутті як бутті-на-межі. Такий відчай є проникненням у трагічні колізії людського буття і бажання вирішити їх.
Відчай є граничним поглибленням жаху і, одночасно, виходом за його межі; це така трансформація жаху, коли останній втрачає свою гостроту, зберігаючи глибину й напруженість, більше того, посилюючи їх. Не можна сказати: "гострий відчай", стихія мови завжди породжує словосполучення: "глибокий відчай". У відчаї, з іншого боку, ми можемо побачити тугу, яка набула настільки глибинний характер, що вже не зникає при появі жаху. Людина, яка попала у екзистенційний простір відчаю, стає майже нечутливою до жаху: відчай є метаморфозою і туги, і жаху. Але якщо і туга, і жах замикають людину в собі, то відчай розгортає перед людиною світ. Відчай – це стан граничної самотності та безвихідності. Самотність, яка народжена відчаєм, концентрує в собі безутішність та безвихідність, і стає безкінечно тяжкою, вона заповнює все існування. Однак граничний тягар самотності-відчаю є шлях до звільнення від тягаря і самотності-нудьги, і самотності- туги, і самотності-жаху. Самотність відчаю парадоксальним чином розкривається світові. І в цій дивній розкритості самотності людина бачить вихід з абсолютної безвихідності.
Н. Хамітов
ВІДЧУЖЕННЯ – у широкому смислі – віддалення однієї форми буття від іншої, перехід природи, духу, особистості в інобуття при втраті зв'язку зі своїми попередніми станами. У строгому смислі відчуження – процес і результат порушення єдності людини і світу, а також людини та іншої людини.
Говорячи про відчуження як порушення єдності людини і світу, необхідно усвідомлювати, що це також стосується і внутрішнього світу людини, тобто відчуження людини і світу може означати відчуження від самого себе. На перший погляд здається, що відчуження є причина самотності людини, але більш глибоке міркування дозволяє зрозуміти, що внутрішня самотність саме є причиною відчуження.
Відчуження людини – найважливіша категорія молодого К. Маркса. У роботі "Економічно-філософські рукописи 1844 року"
К. Маркс виділяє такі аспекти відчуження людини: відчуження людини від продукту праці, відчуження людини від процесу праці, відчуження людини від її сутності як духовної творчої життєдіяльності, відчуження людини від природи, відчуження людини від роду, відчуження людини від іншої людини.
Категорію відчуження широко використовує Е. Фромм у своїй концепції людини. Він говорить про відчуження насамперед в екзистенціально-психологічному смислі: джерело відчуження – не тільки в соціальних умовах, а в самій особистості. Е. Фромм виводить відчуження людини з його розуму, який відокремлює людину від природи. Людина приречена бути і частиною природи, і чимось більшим, але вона є кінцевою, як і усе в природі. Людину приводить до відчуження "усвідомлення обмеженості свого життєвого шляху, усвідомлення того, що вона народилася не по своїй волі і проти своєї волі помре..." Однак, на думку Е. Фромма, є можливість перебороти відчуження – це справжня любов, що поєднує турботу, повагу, відповідальність перед іншою людиною і знання її.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 6. Приємного читання.
