Певною мірою можна стверджувати, що етноантропологія є методологічною основою етнології та етнографії. Разом із тим, етноантропологію слід відрізняти від етнометодології, теоретичні основи якої були сформульовані X. Гарфінкелем і яка вивчає "етнометоди" – способи інтерпретації тих або інших явищ дійсності за умов узгодження з традиційними типами комунікації. Якщо етнометодологія тяжіє до епістемологічного аналізу етнічних виявів людського буття, то етноантропологія характеризується екзистенціальним аналізом цих виявів. При цьому спільним у етно- антропології та етнометодології є спрямованість на дослідження буденної мови етносів і спроба побачити в ній їх фундаментальні ознаки.
Н. Хамітов
Ж
ЖАХ – екзистенціал (екзистенціальна ситуація) граничного буття, яка окреслює страх, що вийшов за межі матеріального предмету. Це страх перед безоднею, яка лежить за межами будь- якої матеріальної небезпеки. У стані жаху матеріальна, фізична небезпека стає лише символом, який виражає небезпеку метафізичну. Розкриваючи цю особливість жаху, що відрізняє його від страху, М. Гайдеггер зазначає, що в жахові людина не прагне рятуватися активністю, а навпаки, поринає у спокій.
Жах – це граничний страх, котрий перестає бути страхом й стає чимось іншим, це величезна метафізична тінь страху, це трансцендентний, потойбічний страх. В жахові, на відміну від страху, завжди просвічується глибинний подив. У ньому є натяк на чудове як дивне-химерне. Це схоплено мовою у слові "чудовисько", де жахливе з'єднується з чудовим-дивовижним.
Жах як переживання та буття найчастіше народжується при зустрічі з безоднею ніщо. Примара ніщо присутня у будь-якому жахові. Жах перед ніщо – це жах перед власними межами, перед незбагненністю власного Я, перед можливістю онтологічної деформації своєї особистості, можливістю її спотворення. У жахові перед людиною спалахує руйнівна могутність ніщо, і разом із тим у настрої жаху ніщо відкривається як двері, що ведуть у зовсім інший стан Я. В жахові ніщо пізнається як сила, що смертельно ранить і одночасно підносить нас. Це дозволяє глибше прояснити сенс власного, аутентичного існування й ствердитися в цьому існуванні.
Н. Хамітов
З
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ – поняття, яке окреслює те спільне, що є притаманним для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі поняття "загальнолюдське" має передусім морально-ціннісне навантаження, тому невипадковим є словосполучення "загальнолюдські цінності". Це морально-ціннісні норми, які уможливлюють плідну комунікацію представників будь-яких рас, націй та етносів. У цьому плані цікавою є думка К.-О. Апеля про необхідність та умови "макроетики" – системи моральнісних цінностей та норм, які могли б бути спільними для людей, що належать до різних культур та ментальностей.
Поняттю загальнолюдського як правило протиставляється поняття національного. Таке теоретичне протиставлення виражає реальну колізію загальнолюдського та національного, головною причиною якої є бажання тієї чи іншої нації видати свої інтереси та цінності за загальнолюдські. Шляхом до розв'язання колізії загальнолюдського та національного є розуміння загальнолюдського як вільної комунікації націй та етнічних груп на основі взаємної толерантності.
Н. Хамітов
ЗНЯТТЯ (нім. Aufhebung – скасування і збереження) – категорія німецької класичної філософії, особливо філософії Гегеля, що означає збереження в сучасності всього позитивного з минулого, а тому виражає єдність знищення і відновлення. Гегель використовує термін "зняття" для характеристики процесу розгортання Абсолютної ідеї й Абсолютного духу.
У діалектичній тріаді "теза – антитеза – синтеза", що описує цей процес, кожна наступна ступінь несе в собі сутнісні елементи попередньої, звільнившись від усього випадкового.
Н. Хамітов
І
ІДЕАЛІЗМ І МАТЕРІАЛІЗМ – типи світорозуміння і світовідношення, що ґрунтуються на ідеї первинності ідеального або матеріального, духу чи матерії. Таке трактування ідеалізму і матеріалізму виникає на початку XVIII століття і пов'язане з ім'ям Г. Лейбніца. Матерія може бути усвідомлена як зовнішня реальність, яку ми сприймаємо за допомогою відчуттів; дух, душа, ідеальне є внутрішня реальність, дана нам у переживанні – самопереживанні (образ Я) і співпереживанні (образ Ти). Дух, душа й ідеальне майже завжди особистісно забарвлені, матерія – безособове начало.
Розглядаючи екзистенціальні основи ідеалізму і матеріалізму, варто констатувати, що питання про первинність ідеального чи матеріального як загальних начал буття насправді вторинне стосовно питання про первинність духу чи матерії в житті особистості. Глибинною передумовою надособового питання про відношення духу і матерії, їхнього смислу є загострено-особистісна проблема кінцевості людини. Це проблема меж людської особистості, сенсу життя і смерті, проблема безсмертя. Для одних мислителів безсмертними виступають дух і душа людини, що з'єднані з вічним божественним буттям і тому зустрічають смерть як вихід до нового буття; після смерті тіла дух і душа (самосвідомість) продовжують своє існування. Ці ідеї в релігійних культурах конкретизуються різним образом: в індуїзмі розвивається ідея реінкарнації – перевтілення душі в інше тіло, у християнстві – ідеї раю, пекла і чистилища. Для матеріалістів безсмертним є матеріальний світ у своїх нескінченних перевтіленнях однієї форми матерії в іншу.
Ідеалістичні чи матеріалістичні основи особистості філософа не можуть бути виведені винятково логічно і приймаються в стані граничного життєвого вибору, складаючи фундамент філософської віри. Звертаючись до людини та її існування, ідеалізм прояснює смисл матеріалізму і, розвиваючи свої глибинні основи, стає персоналізмом. Персоналізм є філософія творчого руху від буденності до духовного буття людини; матеріалізм виступає філософією буденного буття, а класичний ідеалізм – філософією духовного буття, відстороненого від буденності. З цих позицій в ідеалізмі як персоналізмі переборюються крайності матеріалізму і класичного ідеалізму в розумінні свободи людини. Якщо матеріалізм намагається звести людську свободу до одного з проявів форм еволюції матерії, а ідеалізм часто прагне затвердити свободу як щось протилежне матерії, то персоналізм бачить у свободі ступінь зрілості матеріального світу з пронизуючою його необхідністю, і, одночасно, щось таке, що не може бути зведеним до буття матерії – особистісне буття, в якому свобода є творення необхідності і себе самої, що виводить за будь-які межі.
Н. Хамітов
ІНДИВІД, ІНДИВІДУУМ (від лат. individuum – неподільне) поняття, що визначає одиничне в його відмінності від загального та особливого, окрему живу істоту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 14. Приємного читання.
