Н. Хамітов
ВІРА – екзистенціал (екзистенціальна ситуація) граничного буття, що означає відкритість особистості трансцендентному. Віра – це вживання особистості у вічнісний образ і смисл себе та світу. У цьому її відмінність від надії, що припускає вживання в смисл та образ майбутнього.
Будучи спрямованістю в майбутнє, надія більш поверхнева, вона має більш зовнішній характер. Це добре відбито нашою мовою в словосполученнях: "сподіватися на людину" і "вірити в людину". У першому випадку ми загострено чекаємо від когось допомоги і взаємодії по актуальному питанню, у другому – даруємо людині сприйняття її цілісності, даруємо бачення космічної глибини особистості. Точно так само справа обстоїть з реальностями, що ховаються за словосполученнями "сподіватися на себе" і "вірити в себе". Маючи надію на себе, ми настільки переповнені самореалізацією, що замикаємося від світу в коридорі своїх перспектив. Вірячи в себе, ми вростаємо у світ, особистісно реалізуючись з усім і в усьому. Надія егоцентрично напружена, віра наповнена спокійною могутністю свободи від турбот Его.
З іншого боку, надія – це спосіб самовідновлення віри і її входження в конкретику світу. Надія – це юність віри, віра – зрілість надії. Надія з її свіжою безпосередністю і непередбачуваністю необхідна вірі для її відродження й омолодження; але справедливо і зворотне: справжня надія виходить з надр віри. Це відбито в традиційній тріаді християнської культури: "віра – надія – любов".
Віра приходить до того, хто вірний собі; вірність собі означає вірність своїй свободі і своїй любові. Свобода і любов, що проходять крізь час і наповнюють смисл буття особистості, породжують віру в її дійсності – вільну від святенництва і фанатизму. Тільки вільний і люблячий здатний бути віруючим. Але і віра, у свою чергу, творить свободу і любов. Віра одночасно і фокусує, і розкриває їх. Завдяки вірі свобода і любов переборюють безодні туги, жаху, відчаю і гніву, знаходячи свої позамежні обриси.
Н. Хамітов
ВОЛЯ – свідома спрямованість до досягнення мети, що переходить з можливості у дійсність на енергетичній основі позасвідомого.
Осягнення феномена волі в людському бутті пройшло складну еволюцію. Можна виділити дві основні парадигми розуміння волі в європейській філософії. Відповідно до першого – воля – свідомий феномен, вона розумна по своїй природі. Найбільш яскраво ця парадигма представлена в німецькій класичній філософії. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель).
Друга парадигма трактує волю як явище, яке піднімається над свідомістю і розумом, або протилежне їм. "Воля знаходиться над мисленням", – вважав Дуне Скот, на цій же позиції стояв Оккам. Такий підхід досягає актуального максимуму у філософському волюнтаризмі, де воля скоріше протиставляється свідомості й осягається не як якість людини, а як загальний принцип буття.
Але волю можна протиставити інстинкту і з цих позицій критикувати волюнтаризм. Якщо інстинкт – це ззовні діюча на людину сила, що виявляється через механізм генетичного спадкування, то воля завжди є надбанням окремого індивіда. Якщо інстинкт відокремлює живе від неживого, то воля відокремлює живе від людини. Інстинкт – це загальний шаблон поведінки виду тварин, воля є спрямованість кожної окремої людини до власного бажаного майбутнього чи усвідомлене самообмеження. Тому в нашій мові свобода не випадково синонімічна волі. Говорячи іншими словами, волю можна усвідомити як свободу, спрямовану до певної мети.
У метаантропології воля трактується як єдність свідомості і позасвідомого й усвідомлюється як сутнісна людська властивість, імпульс, що формує різні виміри буття людини. Воля аналізується в контексті зіставлення її з забороною (див. заборона і воля), натхненням, розглядаються воля до самозбереження і продовження роду, воля до влади (у двох її фундаментальних формах: волі до влади над світом і волі до влади над собою), воля до пізнання і творчості, воля до свободи, любові та їх єдності.
Н. Хамітов, C. Крилова
ВЧИНОК – усвідомлена дія, результатом якої є моральнісне визначення людини, що окреслює її у суспільстві як неповторну особистість. Вчинок завжди є виходом з тієї чи іншої граничної ситуації людського буття – його кризового стану; разом із тим він може відновлювати граничну ситуацію.
Вчинок є виразом авторства по відношенню до власного життя, руйнацією соціальних стереотипів, що обмежують особистісний розвиток. Тому дійсний вчинок може призводити до самотності людини, яка виходить за межі традиційно звичних норм, а тому за межі комунікації у цих нормах.
Необхідним є розуміння логіки взаємодії вчинку та тексту. Будь-який вчинок також є текст, позаяк він має свою знакову систему, особливі символи. Але ж і будь-який текст належить до сфери вчинків – дій, обраних свободною особистістю. У результаті текст можна визначити як вчинок, значення якого вичерпується його символічною природою; тому він лише опосередковано впливає на життя.
Поняття вчинку найбільшою мірою може бути зіставлене з поняттям "самотворення"; проте саме через вчинок як самотворення відбувається співтворення суспільної реальності людського буття, розвиток якої є результатом комунікації людей, здатних на вчинки.
Н. Хамітов
Г
ГЕНДЕР – поняття, що позначає соціальну стать людини. Поняття "гендер" було введено в гуманітарне знання наприкінці 70-х років минулого сторіччя Э. Оклей. Слово "гендер" походить від давньогрецького "genos", що означає "походження". Термін "гендер" не є неологізмом, він був просто актуалізований у другій половині XX сторіччя і включений у новий контекст, до цього в англійській мові слово "gender" означало "рід" – насамперед у граматичному сенсі. Феномен гендеру є предметом гендерних досліджень і філософії статі.
Н. Хамітов
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 7. Приємного читання.
