Безсмертя особистості може бути раціонально доведене і спростоване з однаковою імовірністю. Прийняття чи заперечення його є результатом етико-екзистенціального вибору кожної людини. Таким чином, під безсмертям особистості можна розуміти можливість виходу унікальності і неповторності внутрішнього світу людини за межі ситуації смерті – частково або в усій екзистенціальній повноті. Це визначення не лише об'єднує в собі трактовки безсмертя, основані на духовно-творчому та стихійно-родовому типах світопереживання (як соціального явища ("соціальне безсмертя"), яку відстоюють такі сучасні автори як П.Г. Єршов, І.А. Кривелєв, І.Д. Панцхава та через продовження власного біологічного життя ("практичне безсмертя"), що є характерним для В.Г. Астахової, Г.Д. Бердишева, І.В. Вішева, Г.Л. Гуревича, Б.Ф. Славіна, В.В. Фролькіса, X. Гуфеланда, Д. Курцмена), але й не претендує на однозначне заперечення розуміння безсмертя у межах духовно-містичного типу світопереживання.
Безсмертя особистості в усіх його виявах екзистенціально поєднане з феноменом любові. Саме завдяки любові відбувається постійне відновлення людського роду, створення тих артефактів культури, які переходять від генерації до генерації, реалізується безсмертя особистості як самотворення. Феномен любові у людському бутті розгортає безсмертя особистості як безсмертя самотворення у безсмертя співтворення. Причому безсмертя самотворення, яке підноситься до безсмертя співтворення, є і особистісний, і надособистісним феноменом. Це означає поєднання в ньому екзистенціально-особистісного та екзистенціально-комунікативного начал людського буття.
С. Крилова
БОГОЛЮДИНА – категорія християнської культури, яка описує онтологічний статус Ісуса Христа та найвищу можливість духовного й душевного розвитку його послідовників. Категорія Боголюдини досягає найбільш розгорнутого смислу у російській персоналістичній філософії, особливо у творах Вол. Соловйова та М. Бердяева. Вол. Соловйов створює концепцію Боголюдства як соборної єдності людства у Христі. М. Бердяев розробляє екзистенціальну діалектику божественного та людського в особистості.
У метаантропології Боголюдина розглядається як креативна метафора, що зображує єдність героїзму, геніальності та святості в одній особистості. Ідеї Боголюдини певною мірою протистоїть ідея Надлюдини, запропонована Ф. Ніцше, проте останню можна розглядати як складову ідеї Боголюдини.
Н. Хамітов
БУДЕННІСТЬ – див. буття буденне.
БУДЕННЕ БУТТЯ, БУДЕННЕ БУТТЯ ЛЮДИНИ – див. буття буденне.
БУДЕННИЙ СВІТОГЛЯД – див. світогляд буденний.
БУТТЯ – фундаментальна філософська категорія, що позначає реальність, яка відбивається і перетворюється свідомістю, і виступає не тільки матеріальною, а й духовно-душевною {особистість), а також реальністю об'єктивації духу (культура). Тому можна говорити про буття природи, буття особистості, буття культури. їх взаємодія складає основу буття людини. Буття природи характеризується необхідністю, буття особистості – свободою, буття культури – єдністю свободи й необхідності. Категорії буття в більшості філософських систем протиставляється категорія "ніщо".
В античності буття розглядається, як щось незмінне і самототожне (Парменід), з іншого боку, – це безупинне становлення (Геракліт). Аристотель розрізняє можливе буття (потенція) і дійсне буття (акт), у середньовічній філософії буттю Бога протиставляється створене ним буття. У Новий час буття трактується як щось зовнішнє по відношенню до людини, те що протистоїть їй – природа і її частини – об'єкти. Навпаки, Шеллінг, для якого дійсне буття – у свободі людини, у її духовній творчості, вбачає в природі дух, що спить. Для Гегеля буття – найбільш абстрактна категорія, це початкова ступінь сходження духу до себе, безпосередня єдність сутності і явища.
Н. Хамітов
БУТТЯ БУДЕННЕ (буденне буття, буденність) – ключове поняття метаантропології, що окреслює вимір людського буття, у межах якого відтворюється родове та цивілізаційне буття людини. Сприйняття буденного буття як самоцінності гальмує актуалізацію неповторно-особистісного начала. Буденне буття людини є результатом реалізації волі до самозбереження і волі до продовження роду. Поняття буденності широко використовує М.О. Бердяев. Буденність виступає для нього охолодженням пристрастно-людяного в людині. У 3. Фрейда зустрічаємо понятая "буденне життя". М. Гайдеггер у "Бутті та часі" та у низці пізніших творів користується поняттями "буденна присутність", "присутність в її повсякденності", "повсякденна присутність", "буденність", характеризуючи їх через принципову безособовість (das Мап). К. Ясперс для означення буденності використовує поняття "наявне буття" – Dasein – цей термін у нього, на відміну від М. Гайдеггера, означає саме буденність.
Буденне буття можна охарактеризувати як підкореність Іншому та іншим, невизначеність власного шляху та небажання вибору. Це насолода несвободою, відсутністю відповідальності, що низводить людину до рівня об'єкту. В буденному бутті можна виявляти величезну зовнішню активність, однак вона завжди задана із-зовні, а не внутрішньо, глибинно. Це добре виразив М. Гайдеггер, який, називає буденність "заспокоєністю у невласному бутті".
Н. Хамітов
БУТТЯ ГРАНИЧНЕ (граничне буття людини) – ключове поняття метаантропології, що окреслює вимір людського буття, в якому відбувається свідомий вихід за межі буденності з її безособовою гармонією в екзистенціальний простір, де людина актуалізує особистісні ознаки, стаючи одночасно відкритою світові та самотньою по відношенню до нього. Проте граничне буття є тим виміром людського буття, в якому відбувається не тільки посилення самотності, а й з'являється можливість дійсного виходу за її межі. Це означає включення у процеси творення та сприйняття культури. У граничне буття людина виходить завдяки реалізації волі до влади і волі до пізнання та творчості. Це закладає екзистенціальну основу суперечливості граничного буття.
Граничне буття є негація буденності, трансцендування за її межі. Це є напруження, в якому відбувається звільнення від буденності з її затишком та спокоєм. Чи не означає це, що у буденності в принципі не може бути граничності? Ні. Буденність має свої граничні ситуації, в яких відбувається концентрація трагічності. Проте це є тимчасові граничні вияви, що значною мірою задані ззовні – ситуації небезпечної хвороби, смерті близьких тощо.
Граничне буття, на відміну від граничної ситуації, є результат усвідомленого вибору людини. "Це... стрибок, коли я свідомо протиставлятиму себе світові та іншим людям", – влучно зазначає К. Ясперс. У граничному бутті зникає тимчасовість, ситуативність граничності. Саме тому в такому бутті людини зникає і буденність – як вимір, хоча в ньому з необхідністю відтворюються буденні ситуації. Таким чином, вихід у граничне буття є вихід у іншу порівняно з буденністю тотальність буття, в інший буттєвий простір.
Н. Хамітов
БУТТЯ ЛЮДИНИ – складна і суперечлива взаємодія в індивіді і суспільстві буття природи, особистості і культури. В бутті людини буття природи стає буттям її тілесності, що взаємодіє з психікою й особистістю, і, одночасно, це буття навколишньої природи, включеної в сферу людської діяльності. З іншого боку, саме культура стає природою людини, що робить комунікацію сутнісною рисою людського буття.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 5. Приємного читання.
