В історії філософії краса людини трактується і як краса духу. Для піфагорійців краса людини – духовний імпульс, що проникає в людину зі світу, космосу й перетворює людське буття. У середньовічній філософії тілесна краса людини є щось гріховне – те, що заважає побачити в ній справжню, духовну красу.
Краса трактується і як єдність духовного і тілесного. Для мислителів епохи романського Відродження красивою є всебічно розвинута творча людина; ці ідеї знаходять свій розвиток як у марксистській філософії, так і у філософії персоналізму.
У низки мислителів краса людини пов'язується з буттям чоловіка і жінки, усвідомлюючись як краса статі. Краса людини як краса чоловіка або жінки парадоксально наповнює людське буття трагізмом. Особливо це стосується буття жінки. А. Шопенгау- ер зауважує, що всяка духовна перевага є ізолюючою: її ненавидять, наділяючи її власників усякими недоліками; "таку ж роль грає в жінок краса: дуже красиві дівчини не знаходять собі не тільки подруг, а й приятельок".
Пов'язуючи красу людини і любов, М. Бердяев відзначає, що чоловік любить у жінці те, чого позбавився в результаті втрати людиною образа і подоби Божого. Із втратою андрогінізму, у якому жіночність була його рідною стихією, внутрішнім началом, він шукає красу жінки назовні. "Чоловік шукає в жінці красу, красу в ній любить, красу жадає обожнювати, тому що загубив свою діву... Жінку тому так важко любити вічною любов'ю, що в любові чоловік хоче схилитися перед красою, яка знаходиться поза ним".
У метаантропології розуміння краси людини виходить з вчення про три виміри людського буття: буденний, граничний, мета- граничний.
У буденному бутті людини краса збігається з доцільністю; красивим є та людина, що тілесно і морально служить самозбереженню й продовженню роду. У граничному бутті людини маємо своєрідну красу зовнішності і вчинків владної людини, що, як правило, деструктивна і веде до граничної самотності, а також особливу красу інтелігентності творчої людини. У метаграничному бутті краса людини поєднується з любов'ю і толерантністю, це гармонія зовнішності і внутрішнього світу людини, що творить не лише артефакти культури, а й саме буття.
С. Крилова
КУЛЬТУРА (від лат. cultura – оброблення, виховання, утворення) – процес і результат освоєння людиною світу. У строгому смислі культура – це особливе буття людини, породжене процесами пізнання і творчості. Культура – це взаємопроникнення процесів пізнання і творчості і результати цих процесів у вигляді творів-об'єктів: теорій, артефактів мистецтва тощо. У світ культури особистість вводять воля до пізнання і воля до творчості, що піднімають буття особистості над волею до влади.
В історії філософії культура розглядається або як процес розвитку людства, або як своєрідний світ того чи іншого народу. Так, у німецькій класичній філософії культура – це розвиток людської духовності – еволюція різних її форм – моральної, естетичної, релігійної, філософської, політичної і т.д. Представники іншої парадигми робили акцент не на поступальному історичному розвиткові культури, а на її особливостях у різних типах суспільств (М. Ріккерт, Е. Кассірер, М. Вебер). Цю лінію продовжують М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі.
У буденній свідомості поняття "культура" часом ототожнюється з поняттям "цивілізація". Дійсно, у низці концепцій філософії культури ці поняття означають одне і те саме – культура розглядається як етап розвитку людини, що протистоїть дикості і варварству (французькі просвітителі, Л. Морган, Ф. Енгельс). Проте в інших концепціях вони виражають різні реальності. Цей підхід найбільш повно представлений в ученні про культуру О. Шпенглера. У його розумінні культура – це мистецтво, філософія і релігія того чи іншого народу, тоді як цивілізація – це наука, техніка, економіка, політика і право. Згідно Шпенглеру, цивілізація є наслідок розвитку культури, більше того, вона є старіння культури.
Міркуючи про культуру як особливе буття людини, необхідно визнати, що творення культури виступає продовженням еволюції світу. Тому культуротворчість виступає творчістю нового буття. Але разом із тим, культура є окрема і доволі замкнена частина буття світу і людини. Культурі протистоїть, наприклад, життя. Тому творчість культури по відношенню до буття за межами культури може виступати лише пізнанням.
Розв'язанням такого протиріччя пізнання і творчості стає розуміння творчості як процесу, що укорінений в культурі, але виходить за її межі. Цей процес може бути описаний поняттям "творення".
Культуру можна усвідомити як процес і результат об'єктивації особистісного начала людини заради досягнення внутрішньо-духовної комунікації. Культура виникає як символічно-комунікативне оформлення особистості в стихії часу. При цьому культура може бути прив'язана до своєї епохи (див. епоха культурна), а може виходити за її межі в екзистенціальний простір, що поєднує різні епохи і часи. Такий вихід є проявом геніальності.
І в сприйнятті, і в створенні культура є результатом граничної напруги людини, граничного буття людини. При цьому в культурі відбувається зняття граничної напруги, що виявляється в екзистенціальних станах туги, жаху, відчаю, гніву через катарсис.
Н. Хамітов
КУЛЬТУРА АВТОХТОННА – культура, яка розвивається на певній території настільки довго, що вступає в органічний зв'язок з природними умовами цієї території. З іншого боку, автохтонну культуру можна визначити як культуру, що тяжіє до осідлості – на відміну від маргінальної культури.
Як правило, автохтонна культура має на власній території свою державу, яка легітимує її автохтонний статус. Проте в історії є багато випадків, коли автохтонна культура входила у простір іншої держави – або як архаїчна форма, що не вважається актуальною для сучасності, а тому існує лише в музеях та резерваціях (напр. культури аборигенів Австралії чи Америки), або як елемент імперського культурного угруповання (напр. єгипетська культура в імперії Олександра Македонського чи українська культура у межах російської імперії та СРСР).
І в першому, і в другому випадках автохтонна культура стає маргінальною за своїм соціальним статусом, проте вона може зберігати свій автохтонний статус у духовному плані і за сприятливих умов створити власні форми державності.
Н. Хамітов
КУЛЬТУРА МАРГІНАЛЬНА (від лат. margo – межа) – культура, яка знаходиться на межі різних культурних світів або пе
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософії: проблема людини та її меж. Вступ до філософської антропології як метаантропології» автора Хамітов Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філософський словник проблема людини (екзистенціальні, психоаналітичні та метаантропологічні аспекти)“ на сторінці 18. Приємного читання.
